Кожний поневолений нарiд зберiгає дбайливо у свої пам’ятi всi iсторичнi дати й подiї, що мають iсторичне значiння. Деколи вони на шляху до його визволення є великої ваги. Сьогоднi поневолена Україна не може вiльно святкувати свят нацiонального й державного визволення й пiдйому. Большевицька Москва нас поневолила й поневолює нашi святощi, та старається знищити все нам дороге, все українське, а на їх мiсце накидає нашому народовi свої свята. Так дiяв кожний окупант України. Кожний окупант намагався ожебрачити наш нарiд з iсторичних надбань наших славних предкiв, але це йому не вдавалося. Не вдасться це й червонiй Москвi, бо наше революцiйне пiдпiлля в Українi плекає нашi нацiональнi традицiї та їх продовжує, на них основує всю свою боротьбу й працю, та не дозволяє вороговi вирвати їх з пам’ятi нашого народу.
Не менше значiння мають усi нашi традицiї й для нас тут, далеко вiд рiдної батькiвщини, де ми можемо їх вiльно плекати та зберiгати. Булоб дуже сумно, колиби ми цього нашого обов’язку належно не розумiли i його не виконували.
Одною з важнiших наших iсторичних подiй це Листопадовий Зрив. 33 роки тому назад, коли то цiлий свiт горiв вогнями революцiй, зiрвався й наш нарiд до будови власного державного життя. Український нарiд, гноблений Росiєю, Австрiєю, Поляками столiттями, хотiв врештi зажити власним життям. Всi нашi землi спалахнули тодi вогнем визвольних змагань.
По розвалi Австро-УгорськоїМонархiї в жовтнi 1918 року владу в Схiднiй Галичинi перебрала у свої руки Українська Нацiональна Рада на чолi з Євгеном Петрушевичем.
Українська Нацiональна Рада повстала дня 18 жовтня 1918 року як перший український парлямент на захiдньо-українських землях. На другий же день, тобто 19-ого жовтня о год. 12-тiй в полудне проголошує Українська Нацiональна Рада УКРАЇНСЬКУ САМОСТIЙНУ ДЕРЖАВУ на Українських Землях Австро-Угорщини. Враз з полiтичною акцiєю йшла теж i вiйськова. Українськi вiйськовi старшини розумiли належно свiй обов’язок теж, знаючи добре, що творена Українська Держава вимагатиме перш усього збройної сили для її оборони. I вони взялися їїтворити. Вже у вереснi цього року твориться спершу тайна українська вiйськова органiзацiя, яка з годом перемiнюється на Центральний Вiйськовий Комiтет. Вiн створив по бiльших мiстах окружнi вiйськовi комiтети, якi з черги органiзували вiйськовi частини, що находилися в їхнiх районах та пiдготовляли українське населення до спiвдiяння при будовi УкраїнськоїДержави. 20 жовтня 1918 року вибрано головою Центрального Вiйськового Комiтету полковника Дмитра Вiтовського, що негайно по свойому приїздi з Винницi до Львова взявся за дiю. Пiд його керiвництвом вiддiли українських добровольцiв обсадили столицю краю Львiв у днi 1-ого листопада 1918 року й тим актовi з 19-го жовтня надали сили i значiння. На львiвському ратушi й соймi залопотiли українськi державнi синьо-жовтi прапори й цiла столиця Захiдньої УкраїнськоїНародної Республiки опинилася в українських руках, а вже о годинi 7-iй рано полковник Вiтовський, як командант зголосив головi Української Нацiональної Ради докторовi Костевi Левицькому, що українське вiйсько зайняло мiсто Львiв в порядку та обсадило всi важливi пости.
Тим часом ворог не спав, але готовився до наступу й заздалегiдь готовив нiж у спину молодiй Українськiй Державi. Численнi поляки пiдняли повстання й пiсля тритижневих боїв на вулицях Львова українцi мусiли з нього вийти. Поляки дiстали помiч з Кракова та Варшави, а українцi, що вспiли вже зорганiзувати реґулярну армiю, приступили до облоги Львова та до боротьби на цiлому погранiччi з Польщею, стримуючи напiр полякiв, що дiставали помiч вiд держав Антанти. Схiдньо-українська армiя Петлюри на яку напирали зi сходу большевики, не могла дати бiльшоїдопомоги своїм захiдньо-українським братам. Колиж у квiтнi 1919 року Антанта прислала полякам на помiч ново зорганiзовану у Францiї й випосаджену найновiшою зброєю армiю генерала Галлєра, голодна й виснажена галицько-українська армiя, до того не маючи набоїв i амунiцiї, була змушена вiдступити на пiвденний схiд. Хоча ще один раз наша армiя хоробро вiдкинула полякiв аж пiд Львiв, але цiлковитий брак набоїв i амунiцiї змусив її остаточно вiдступити на сполучення з армiєю Петлюри. Тодi лелiяли надiю насамперед спiльними силами вiдбити Київ, а пiзнiше звiльнити Львiв. Але українська армiя, нищена недостатками, тифом опинилася в трикутнику смерти мiж большевиками, поляками й росiйською армiєю Денiкiна i не могли встоятись. Галичину опанували поляки й Антанта пiсля деяких вагань признала їїПольщi, з тим, що Галичина мала дiстати свою автономiю. Цих мiжнароднiх зобов’язань поляки не додержали. Буковину захопили румуни, а Закарпаття прилучили до новоствореної Чехословацької Республiки. Всеж таки Листопадовий Зрив у цiлому ланцузi нацiонального розвитку був величезним зривом внутрiшнього вiдчуття Соборности й гону державноў волi. Цей Зрив був для того, щоб Український Нарiд мiг гiдно святкувати величаве свято злуки. 1-ий листопад був початком 22-го сiчня. Листопадовий Зрив був тiльки завершенням глибокого наростання нацiональноїсвiдомости українського народу й вимоги творити своє власне державне будiвництво.
1-ий листопад був не тiльки наявним заманiфестуванням того, що росло в найглибших надрах душ цiлих наших поколiнь. Бож до того державного будiвництва - до своєїдержави змагали всi нашi поколiння в кожнiй дiлянцi многогранного нацiонального життя. Це не була праця i заслуга одного поколiння, але це було стихiйне змагання всiх верств впродовж довгих рокiв. У рiзних часах воно проявлялося в рiзних формах, але нiколи воно не погасало й нiколи не переривалося. А свiтова вiйна й розпад Австрiї це вже був тiльки безпосереднiй товчок, що замiнив те бажання поколiнь у завершуючий творчий дiйсний чин. А вiд тодi - вiд 1-oго листопада 1918 року перейшло те змагання в формi збройного чину в кiсть i кров, так як на схiднiх i центральних землях України вiд 1917 року. I вiд тодi змагання не переривається, а дiє як дiйсна сила.
Росте вона серсд нашоїнацiональної спiльноти розкиненiй по всьому свiтi, з кожним днем, з кожним роком i що раз то бiльше зростає. Бо це вже не лише бажання, але згармонiзованi змагання всiх шарiв i всiх одиниць нашого народу.
I тому святкуємо 1- листопада та переживаємо не раз у рiк, в день 1-oго листопада, але щодня, що хвилини, як виконуємо нашу нацiональну роботу, як дiємо та творимо як поодинокi звена в цiлому ланцюзi нашого життя. Як наша праця має связь та причиново вислiдне вiдношення до того, що було i що творилось у 1918 роцi в Українi. Бо память героїв, що полягли за здiйснення тої Святої Iдеї - за Свою Самостiйнiсть i Державнiсть, можна святкувати й належну честь їм вiддати тiльки дiлом гiдним дiл поляглих героїв, тiльки чином вiдповiдним їх чиновi.
В днi неволi память про цей зрив i цих героїв, що впали за нашу волю, нiс i несе наш народ як безцiнний скарб. З неї повстала вiра нової боротьби. Зродилась ОУН, яка продовжувала й продовжує боротьбу за iдеї, за якi згинули герої Листопадового Зриву. А коли вибухнула друга свiтова вiйна, український народ пробував Актом 30-ого червня 1941 року вiдновити свою Державнiсть. Коли цей акт не вдався, не кидає вiн зброї. В димах горiючих сiл наших i на руїнах наших мiст у час цiєїостанньої вiйни зродилася УПА. Тисячi, що виховувалися на мiтi Листопадового Зриву, 22-го сiчня й iн. iсторичних актiв наших.
Знов не скорилася Україна. I хоч стiкає кровю пiд московсько-большевицьким чоботом, вона не падає i не впаде!
Дрожить червона Москва перед караючою рукою УПА. Вона знає, що час вiдплати, остаточної вiдплати ще прийде!
Цiлий український народ, робiтник, селянин i чесний iнтелiґент стоїть сьогоднi в боротьбi з червоним катом.
Нема сили, що вирвалаб з нашої iсторiї цi великi подiї, освяченi кров’ю наших героїв, нема теж сили, що придусилаб бажання в нашому народi продовжувати нашi традицiї й змагатись далi за волю, аж до побiдного кiнця.
Наш нарiд бореться пiднявши високо прапор свободи, волi, змагається з вiрою у правдивiсть наших iдей та з вiрою в перемогу. I цю перемогу, свою державну незалежнiсть вiн здобути мусить i здобуде! -
Виголошено 1970 р. на однiй з вiдправ Провiнцiйного Проводу ОУН у Гамiльтонi. Помножено i розiслано в терен на рекомендацiю Я. Стецька, а згодом надруковано у Бюлетенi Проводу ч. 2, 1971 роки. Також друковане в журналi “Українськi Перспективи”, Кишинiв, ч. 1, 1993 р., стор. 8.
Навiть побiжне ознайомлення iз станом наших кадрiв виявляє поважнi хиби в дiлянках нацiоналiстичного виховання й iдеологiчно-полiтичного вишколу. Деякi новi члени про такi справи й нiчого “не чули”, а давнiшi, - тi, хто проходив такi вишколи в сiтцi чи на курсах, або призабули, або тут, у змiнених обставинах, уважають iдеологiчний вишкiл за неiстотний у нашiй дiї. Тим часом iз тих занедбань теоретичного характеру в конкретнiй працi виникає цiлий ряд практичних хиб. Тi хиби - по сутi похiдне явище, наслiдок iдеологiчно-полiтичного невироблення - впливають неґативно, дезорiєнтують свiдомiшу частину нашоїгромадськости, а вслiд за тим, як прямий результат, приходить занепад її активности i жертовности. Тому якнайшвидше мусимо всюди лiквiдувати прояви таких занедбань, себто - мусимо поставити на належну висоту справу iдеологiчно-полiтичного вишколу. Дуже чiтко говориться про це в 5-му числi “Бюлетеня” Проводу:
“Вiд iдеологiчного вишколу кадрiв, себто вiд їх оформленого й викристалiзованого свiтогляду, залежить i правильне розв’язування рiзних “мiсцевих” справ, що є кiльцем у загальному ланцюгу нашої визвольної дiї” (стор. 33)
Без намiру будь-якого осуджування, подамо далi кiлька яскравих прикладiв, якi унаочнюють нашi хиби i їх причини у практичнiй роботi. Для пригадки насамперед подамо деякi з елементарних - багато разiв визубрюваних, але деким забутих - наших iдеологiчно-полiтичних та програмових принципiв (i як вони бувають викривлюванi).
Те, що наш бiй з Москвою не тiльки полiтичний i соцiяльно-економiчний, а перш за все свiтоглядовий та iдеологiчний - кожному ясно. Але, чи всi докладно й напевно знають, що таке отой свiтогляд взагалi, якi найголовнiшi типи свiтоглядiв сьогоднi панiвнi, якi їхнi фiлософськi основи? А специфiкуючи: який свiтогляд ми визнаємо i чим вiн суттєво вiдрiзняється вiд свiтогляду наших ворогiв i противникiв?
Або питання iдеологiї. Що таке iдеологiя? Яке її вiдношення до свiтогляду i полiтики?* Яка i на чому ґрунтується наша iдеологiя? В чому, нпр., фальшивiсть двiйкарської тези про непотрiбнiсть iдеологiї? Це все абетка нашого iдеологiчного вишколу, а про те не кожний вiдповiсть на поставленнi питання без вiдповiдної пiдготовки чи вiдсвiження пройденого колись вишколу.
* Iдеологiя - наука про iдеї; система iдей i змагань якоїсь суспiльної кляси, органiзацi, установи.
Свiтогляд - цiлiсть поглядiв на свiт i життя. Залежно вiд фiлософiчних основ свiтогляд може бути iдеалiсти ний (предомiнантнi духовi первнi) або матерiялiстичний (матерiяльнi).
Полiтика - наука про умiння правити державою для досягнення накресленої мети.
Щоб нашi твердження не звучали занадто схоластично й “високопарно”, опустимось нижче, до практичних, до бiльш “повсякденних” питань нашої програми i боротьби: Кажемо, нпр., що ми “За Українську Самостiйну Соборну Державу”. А чи кожному ясно, чи кожний твердо знає, що таке ота держава, якi її iстотнi компоненти-складники i без чого вона перестає бути державою. Один український “професор” двiйкарського роду на викладах в одному унiверситетi навчав, що держава це: нарiд-населення, терiторiя i уряд.
Таким способом “невинно” й “непомiтно” пiдтасовував клясичне вчення про державу пiд свою двiйкарську iдеологiю. Як саме, в чому рiч ? А в тому, що за формулою державного права держава - це нарiд-населення, на визначенiй ограниченiй територiї iз суверенною владою.
Отже, суттєва рiзниця у третьому складнику - у сувереннiй владi. (Триподiл влади: законодатна, виконавча-уряд i судiвська). Пановi професоровi до народу i територiї вистачає просто уряд (бо, бачите, двiйкарi визнають УРСР “нашою державою”, яка має, нiбито, свiй уряд), а тим часом така формула нiяк не вiдповiдає вимогам суверенности влади над населенням на данiй територiї (уряди є i в колонiях, i в домiнiях!), що вiдразу дисквалiфiкує її (УРСР) як державу i зводить до статусу колонiї. Тому наше
означення суверенна-самостiйна держава особливо iстотне i важливе, бо воно недвозначно вказує, що в нашiй державi влада над нашим народом має бути суверенна, себто - вiд нiкого, крiм нашого народу, незалежна. А двiйкарям вистачає така, як є, тiльки з деякими поправками iснуючого режиму. (Це тiльки дрiбний приклад шкiдливого пiдмiнювання вартостей, зразок невластивої, злоякiсної iдеологiзацiї пiдставових, принципових заложень нашої визвольної полiтики). Суверенна, отже, означає, що дiйсним i повним господарем i володарем в українськiй державi має бути наш народ.
Наша формула звучить: не лише суверенна-самостiйна, а й соборна держава. Окреслення соборна не важко зрозумiти i пояснити, воно говорить про нашу максималiстичну вимогу: не задовольняємося державою, що не охоплюватиме усiх наших земель.
Українська держава має бути самостiйна, а це означає - незалежна вiд iнших держав чи будьяких чужих неукраїнських сил. Про всi справи суспiльно-державного життя українського народу має рiшати лише український нарiд, нiхто бiльше. Що з того, нпр., сьогоднi Україна є майже соборна, коли паном України є Москва? Соборнiсть нiбито є, але самостiйности (суверенности) немає, а з тим немає й українськоїдержави. Наша мета - соборна i самостiйна Українська держава. Знаючи i визнаючи це, нашi емiґрацiйнi професори не писали б листiв до “уряду” УРСР, бо ми - як колись - Шевченко - не визнаємо окупантської влади в Українi i не апельємо до неї. Ми її поборюємо. I нiякої мови про будь-якi порозумiння чи поступки бути не може. Ми за революцiю, за докорiнну змiну наявного стану, а не за антирежимний резистанс, за рабське випрошування пiльг чи привiлеїв вiд окупанта.
Ми принципово вiдкидаємо всi iншi пiвдержавнi форми, як автономiю чи федерацiю. В автономiї ми пiдлеглi чужiй державi. Автономiю дає чужа держава iншому народовi, щоб послабити його прагнення здобути свою самостiйну державу. У федерацiї - бiльша держава завжди пiдпорядковує собi меншу, що вкiнцi приводить до знищення меншої або молодшої держави. Тому ми категорично проти федерацiї з Росiєю чи з Польщею. Пам’ятаючи це - ми твердо знали б наше кожночасне становище до наших рiдних апостолiв федерацiї, званих федералiстами, знали б цiну, мiсце i ролю в нашiй iсторiї таких фiґур як М. Драгоманiв, Винниченко і навiть сам Грушевський. На мiсце федерацiї та польської концепцiї “iнтермарiюм” ми пропонуємо добровiльний союз поневолених Москвою народiв, включно з Польщею, але без верховодства будь-котрого з них. (АБН!)
Можна ще зустрiтися з модною тепер широкопростiрною концепцiєю пiд назвою “З’єдинених Стейтiв Европи” на зразок ЗСА. Для нас “З’єдиненi Стейти Европи” - це ще одна пiвдержавна форма i як така нам нiяк не сприємлива! Україна в тiй конструкцiї мала б бути одним стейтом i разом з усiма державами-стейтами Европи творити один державний органiзм. Такий погляд цiлком нереальний. ЗСА справдi складається з поодиноких стейтiв, якi творять одну державу, але це ж держава одного, американського народу. Подiл ЗСА на стейти – лише адмiнiстративний подiл однiєї держави. Такий подiл має кожна европейська держава й це є природна, зрозумiла рiч. Якщо б Европа перетворилася на такi “З’єдинанi Стейти”, то це не були б американськi стейти, а стейти рiзних народiв i їхнiх держав, якi мають за собою сотки рокiв окремiшнього державного iснування, чого немає у випадку ЗСА, бо там стейти нiколи не творили окремих самостiйних держав. В Европi це був би хiба союз европейських держав, а не один суцiльний державний органiзм. А в союзi, як звичайно, перевагу мали б сильнiшi держави, що дбали б за добро своїх народiв. Україна ж як стейт - член цього европейського соьзу, не бувши довгий час самостiйною, суверенною державою, була б, очевидно, використовувана й придавлена сильнiшими европейськими народами й була б вiд них залежна. Отже була б знову залежнiсть з усiми її наслiдкам.
“Український нацiоналiзм вiдкидає великопростiрнi iнтернацiональнi концепцiї, якi не визнають права всiх народiв на їх незалежнi нацiональнi держави”
(Постанови IV ВЗ ОУН, стор. 107).
Отже, вiдкидаємо всi форми будь-якої, хоч би й найменшої, залежности вiд iнших держав чи народiв, у тому й федаративнi.
Україна може iснувати, жити, рости й розвиватися лише як самостiйна, суверенна держава, всяка iнша форма - це її смерть.
Тому УССД - це наш принцип, вiд якого не вiдступаємо i не можемо вiд нього вiдступити. Будемо його реалiзувати тому, що мусимо реалiзувати.
Якщо йде про шляхи-методи осягнення нашої мети, то ми в принципi вiдкидаємо еволюцiю - чим iстотно вiдрiзняємося, скажiмо, вiд мельникiвцiв, УНДСiвцiв та їм подiбних. Вiдкидаємо еволюцiю, себто орiєнтацiю на ступневий розвиток вiдносин та “вiдмирання” старих форм у чужiй державi такою мiрою, що згодом поневолений нарiд осягне свою самостiйнiсть.
В iсторiї було багато великих держав, що поневолювали iншi народи. Але, не маємо жодного прикладу, щоб хоч один з тих поневолених народiв добився своєї самостiйної держави еволюцiйним шляхом. Бо нi одна держава не хоче добровiльно зректися тих користей, якi дає їй поневолений нарiд. Тут “еволюцiйнi закони” не мають голосу. Рiшає сила держави й ця сила не допускає до еволюцiї. Силу можна зломити лише силою, а не еволюцiєю.
Ми також вiдкидаємо iнтервенцiю, себто - не узалежнюємо будування Української Самостiйної Соборної Держави вiд “визволення” чужими силами, якi мали б дати нам Українську державу.
“Український нацiоналiзм спирається на власнi сили українського народу i не узалежнює своїх сподiвань на визволення України вiд зовнiшньої iнтервенцiї, чи еволюцiї окупацiйної системи, яка iснує в Українi.”
(Постанови IV ВЗ ОУН).
Уточнюємо - ми не проти дипломатичної акцiї i її ролi у державному будiвництвi, високо оцiнюємо її важливiсть i необхiднiсть, але ми проти того, щоб давати перевагу чужим силам, отже - ми проти iнтервенцiї. Iсторiя не знає прикладу, щоб стороння сила збудувала котромусь народовi державу. Навпаки, є лише приклади, що чужа сила завжди нищила й пiдпорядковувала собi iншi держави. Бо справа своєї держави - справа кожного народу, iншi народи нею не iнтересуються, хоч загально можуть визнавати право кожного народу на власну самостiйну державу. Але за це право треба боротися власними силами, як за власну справу, бо нiхто iнший не буде складати жертв за чужi iнтереси. Визволяти нiхто нiкого не стане, якщо нарiд сам себе не визволить. Цю незмiнну правду завжди пiдтверджує щоденне життя. Вiзьмемо, як приклад, наш, український нарiд i його ще свiжу iсторiю. В 1917-20 роках нiяка чужа сила не допомогла нам будувати української держави i Акти 22-го сiчня 1918-го i 1919 рокiв - це чин самого українського народу. А минула свiтова вiйна, якої ми є живими свiдками, хiба ж замалий доказ? А 1648 рiк? чи ж сила, що визволила тодi Україну, не була українська стихiя?!
Iнтервенцiя нам нiколи не допомогла й не допоможе нiколи! Навпаки, на протязi своєї iсторiї Україна падала жертвою сторонньої iнтервенцiї. Надiї i розрахунок на iнтервенцiю - це крайнiй опортунiзм, нездiйсненi мрiї слабих людей, що бояться боротьби, бояться жертв, яких вимагає вiд нас боротьба. Це втеча вiд дiйсного життя i його твердих законiв, брак вiри у власнi сили, в сили українського народу. Солодкавою пiсенькою про iнтервенцiю, про пригожу коньюнктуру, вiйну, яка нас “визволить” без нашої участи, демобiлiзують i послаблюють нашi сили, вщеплюється нам бацилю меншевартости, безпiдметности i безвольности. Нинi орiєнтацiєю на чужi сили можна уважати теляче захоплення червоним Китаєм, як “єдиним нашим союзником”, бо вiн, мовляв, веде протиросiйську полiтику. Такi голоси можна чути не лише в противних нам середовищах, а деколи i мiж нами самими. Вони випливають з неусвiдомлення природи комунiзму, як принципової, дiяметральної протилежности нацiоналiзмовi, iз незнання iмперiялiстичної природи червоно-китайської полiтики, що є абсолютно несумiсною з нашою, нацiоналiстичною. Пропаґування орiєнтацiї на червоний Китай має такий самий характер, як колишня коляборацiя деяких українських опортунiстичних середовищ i дiячiв iз нацистською
Нiмеччиною. Це - резиґнацiя з концепцiї власних сил i орiєнтацiя на новий, тим разом червоний нацизм.
Тому не iнтервенцiя, а лише власна сила стає єдиною запорукою вiдновлення УССД, що одночасно спинить будь-яку чижу iнтервенцiю.
Є i такi українськi середовища (окремi фракцiї УРДП, соцiялiсти, нацiонал-комунiсти i т. п.), що визнають засаду т. зв. етапного визволення, себто уважають, що насамперед треба вибороти соцiяльну, а щойно потiм нацiональну волю i державу. Ми рiшуче вiдкидаємо такий нонсенс, бо соцiяльне визволення без нацiонального неможливе.
Ствердивши, що УССД - найвища й єдино можлива форма для вiльного iснування i всебiчного розвитку нашої нацiї, ми прийшли до розгляду того феномену, що його називаємо нарiд. Нарiд - найвища спiльнота, для якої необхiдна ота зовнiшня форма держави. Є рiзнi теорiї народу-нацiї. Згадаємо двi, найзагальнiшi й найширше знанi. Це органiчна й атомiстична теорiї.
Oрганiчнауважає нарiд одною природньою спiльнотою, яка живе одним життям i виступає як одна цiлiсть супроти iнших таких самих цiлостей, що ними є другi народи. Така теорiя визнає нарiд за один живий органiзм, подiбний до органiзму, нпр., людини з рiзними його частинами i функцiями, але становлячого одну цiлiсть.
Атомiстична теорiя розглядає нарiд як механiчну збiрноту, що складається з окремих незалежних частин-людей, не пов’язаних мiж собою органiчно в одну цiлiсть. Згiдно з тiєю теорiєю, окремих людей у народi єднають лише якiсь спiльнi iнтереси. Похiдним з цього є твердження про спiльнiсть клясових iнтересiв рiзних народiв i про спiльну боротьбу кляс у мiжнародних розмiрах.
Ми визнаємо перший погляд на нарiд, уважаємо, що нарiд - найвища органiчна спiльнота, один спiльний органiзм одного народу. Тому вiдкидаємо марксiвський подiл на кляси, як i боротьбу кляс у суспiльствi, бо вони не мають жодного пiдтвердження у жуттєвiй дiйсностi.
Є рiзнi погляди на права, обов’язки i вiдношення людини до народу i держави, але зупинимось тiльки над головнiшими, щоб пригадати наймаркантнiшi системи людського органiзованого життя.
Одною з таких систем є iндивiдуалiзм, що визнає повну свободу людської одиницi, свободу iндивида. Крайнiй iндивiдуалiзм - це абсолютна перевага сильнiших людей над слабшими. Нiмецький фiлософ Нiцше каже, що для слабих людей взагалi немає мiсця на землi. Слабi мають бути погноєм для сильних. Це пряме хижацтво (спосiб життя диких звiрiв у джунглях), що його здiйснював Гiтлер зi своїм третiм райхом i то не лише стосовно окремих людей, а цiлих народiв.
Iншою формою iндивiдуалiзму є анархiзм, що уважає людину цiлком вiльною вiд усього, в тому i вiд всякої (i державної) влади. Рiзниця томiж хижаками й анархiстами та, що першi не вiдкидають влади, а всiми способами i засобами прямують до її осягнення, до панування сильнiших над слабшими, а анархiсти вiдкидають потребу всякої державної влади, щоб у результатi знову ж сильнiшi верховодили над слабшими, бо слабших не буде кому боронити.
Ще iншою формою iндивiдуалiзму є лiбералiзм. В порiвняннi з попереднiми скрайнiми формами, - лiбералiзм - це помiркованiший вид iндивiдуалiзму. Лiбералiзм “лише” вимагає, щоби держава (влада) не перешкоджала людям, не обмежувала їх у їхнiй дiяльности, якщо ця дiяльнiсть не загрожує iншим людям. Якщо, нпр., хтось не вбиває, не грабує не краде чи тому подiбне, то йому належить залишати повну свободу дiї. На практицi ця система не багато краща вiд попереднiх. Бо щоб над кимсь панувати, не конечно його явно грабувати чи обкрадати. Досить мати над слабшим будь-яку перевагу, а головне матерiяльну, щоб його слабшого, бiднiшого використовувати, нищити.
Отже вище згаданi системи людського спiвжиття, - iндивiдуалiзму, - основанi на поглядi про абсолютну (повну) свободу людини (хижацтво, анархiзм, лiбералiзм) є поганi, хибнi, бо топчуть права людини, дозволяють сильнiшим панувати над слабшими.
На вiдмiну iндивiдуалiзмовi, що не розв’язав прав людини, є други системи, котрi, визнаючи людину основою всього, заступають погляд, що життя людини можливе лише в спiвжиттi з iншими людьми. А тому, що найвищою людською спiльнотою є нарiд, то людина мусить бути цiлком пiдпорядкована народовi i державi. Тут маємо виразну перевагу народу над людиною. Ряд найвидатнiших фiлософiв обґрунтовували цi погляди (Гоббс, Спiноза, Локк, Руссо, а ранiше певною мiрою й Аристотель).
Часто чуємо термiн тоталiтаризм (вiд латинського “тотус” - увесь), що означає систему, в якiй усе життя, кожної людини зокрема i всiх людей разом повнiстю пiдпорядковане державi. Вiдомi три форми тоталiтаризму: нацiонал-соцiялiзм (гiтлеризм), фашизм i комунiзм (большевизм).
Натомiсть соцiялiзм (вiд латинського слова “соцiєтас” - суспiльство) заступає принцип переваги суспiльства над людиною, отже пiдпорядковує людину не державi, а суспiльству. У соцiялiстiв суспiльство не вiдповiдає поняттю “нарiд”. Нарiд на думку соцiялiстiв, не є найвищою людською спiльнотою. Вищим i найвищим ступнем людської спiльноти є суспiльство всього свiту, всi люди разом, людство. Такому “свiтовому суспiльству”, як думають вони, має бути пiдпорядкована людина. Але знаємо, що людство не становить такої органiчної (природної) спiльноти, як нарiд, навпаки, свiт дiлиться на народи i кожний iз них живе окремим, незалежним життям. Кожний нарiд - окрема, замкнута в собi цiлiсть. I лише в цiй цiлостi можливе розв’язання всiх питань i проблем людини, в тому, звичайно, i забезпечення її прав. Немає абстрактної, iнтернацiональної людини, є тiльки нацiональна людина, себто - людина, як член якогось народу, i, нпр., вчинок японця не має взагалi нiякого вiдношення анi нiякого впливу на життя iспанця, тодi коли дiї одного iспанця дуже тiсно пов’язанi з другим еспанцем (один нарiд). Це, зрештою, окрема тема, на якiй тут не будемо зупинятися. Соцiялiазм це теж (подiбно, як i тоталiтаризм) засiб iмперiялiзму держави. Пропаґуючи т. зв. “всесвiтнє суспiльство”, одна держава роззброює духово й матерiяльно iншi держави i народи, мовляв, людство - найвища спiльнота i в iм’я цiєї“спiльноти” кожний нарiд повинен резиґнувати iз своїх нацiональних прав і iнтересiв. I в той же час та держава, що так ревно пропаґує соцiялiзм, не тiльки не резиґнує з того, що їй корисне, а й забирає все те, з чого зрезиґнували iншi в iм’я “свiтового суспiльства”, мовляв - треба будувати соцiялiзм спершу в однiй країнi (СССР). Роззброївши своїми “iдеями соцiялiзму” iншi народи, обманом пiдкорює собi iншi країни. Так соцiялiсти перетворюють людину на невiльника т. зв. соцiялiстичної держави.
Ми видвигаємо український нацiоналiзм, як українську життєву практику, як досвiд багатьох сотень лiт української нацiї, як здобуток багатьох, багатьох поколiнь, на якому вiн (український нацiоналiзм) вирiс i оформився як українська теорiя. Наш нарiд має вiд вiкiв свої сталi притаманнi йому поняття про права людини й свою розв’язку. Ця розв’язка - це перевага родини над одиницею. Родину, а не окрему одиницю, уважаємо найменшою органiчною (природною) клiтиною народу. Через родину стає людина повноправним i повновартним членом народу. Родина, а не одиниця є пiдметом i предметом всiх прав i обов’язкiв в українському народi. Тому родину уважаємо основою нацiї. Виходячи з принципу переваги родини над одиницею ми не зрiкаємося переваги народу над одиницею (i над родиною), ми лише пiдкреслюємо важливiсть родини й кажемо, що все добре, що робиться для родини, робиться тим самим для народу, робиться в iм’я народу.
“Родина - основна клiтина духово-органiчної спiльноти, нацiї, зберiгач i творець українського роду, української культури i моралi.”
(Постанови IV Вел. Збору, стор. 115.)
- : -
Отак для прикладу тут наведено лиш декiлька “сухiх”, “сконденсованих” понять з нашої iдеологiї, що мають служити орiєнтирами у працi i боротьбi. Вони мають пригадати нам, що:
“для членства ОУН систематичне пiдвищування iнтелектуального й iдейно-полiтичного рiвня, фахова пiдготовка до спецiяльних завдань у процесi боротьби та державного будiвництва - завжди актуальнi”.
(Постанови IV Вел. Збору, стор. 212.)
Бо:
“сучасний перiод боротьби ОУН вимагає ясної дiї та ефективного iдейно-полiтичного керiвництва в кожнiй ситуацiї”.
(Постанови IV Вел. Збору, стор. 213.)
Очевидно, кiлька зауважень не вичерпують широчезного вахляра нашої iдеологiчно-полiтичної проблематики, анi не з’ясовують повнiстю порушених тут тем. Вони тiльки пригадують, що ОУН має свої незмiннi iдеологiчнi і полiтичнi принципи i їх необхiдно не тiльки вивчати, а й застосовувати в нашiм життi та в нашiй дiяльностi.
До нашого активу мусимо говорити вiдверто, щоб вiн був сторожким чуйним, i не давав себе пiдводити рiзними фальшивками, тому - крiм знання своєї i ворожої iдеологiї та програми - мусимо ознайомлюватися з iдеологiями i програмами iнших українських середовищ, партiй, груп i органiзацiй, орiєнтуватися у їхнiй тактицi i засобах боротьби, знати їхнiх чiльнiших дiячiв i керманичiв, тодi в нас не буде деяких випадкових курйозiв. Адже трапляється, що ми самi даємо “трибуну” таким дiячам, що своїми “проґресивними iдеями” розкладають українське суспiльство i навiть дезорiєнтують нашi кадри. А кожному нашому членовi ясно, що соцiялiсти були гробокопателями нашоїдержавности в 1918-20-их роках, кожний знає i ролю мельникiвцiв пiдчас другої свiтової вiйни чи сучасне радянофiльство т. зв. двiйкарiв. Анальфабитизм у будьякiй дiлянцi шкiдливий, а в царинi суспiльно-громадського i полiтичного життя приводить нераз до трагiчних результатiв.
“Ми простягаємо дружню руку всiм, хто розумiє необхiднiсть спiльної дiї, але не за цiну вiдречення вiд основних концепцiй та iдей ОУН, не за цiну тих великих iдеалiв i принципiв, що зробили Органiзацiю непереможним аванґардом у боротьбi за волю.”
(Постанови IV Вел. Збору ОУН, стор. 243).
Прикладом недостатнього iдеологiчно-полiтичного вироблення може послужити такий дрiбнийчвипадок. Озброєного академiчним ступнем д-ра та функцiйною рангою професора, ми – без докладнiшого ознайомлення iз його iдейним багажем - запрошуємо з головною доповiддю на 20- лiтнiй ювiлей однiєї з наших органiзацiй, а вiн, як пристало на “молодого”, новiтнього, модернiстично стилiзованого пророка нашого визволення, причисленнiй нашiй (i не нашiй) публiцi самовпевнено проголошує “кризу ОУВФ”, з патосом видвигає свої постуляти: “нам треба нової ОУН, якого декалогу нам потрiбно, i що бракувало чи бракує “старiй” ОУН i “старому” декалоговi.
Не важко збагнути, який ефект мала така “доповiдь”, як радiли нашi противники i вороги. Наш член i однодумець привик до наклепiв, атак i провокацiй з боку наших ворогiв i противникiв. Але тi атаки й iнсинуацiї ще бiльше об’єднували його бiля ОУН, бiля нашої iдеї, вони iнспiрували, пробуджували його активнiсть, стимулювали матерiяльну, фiнансову жертовнiсть. Iнакше ж, коли нi з сього нi з того, хтось iз власної iнiцiятиви i “пiдприємчивости”, але на наше запрошення, почастує нашого члена й прихильника такими мозковими випарами, як ота “славнозвiсна” ювiлейна доповiдь пана професора.
Цей автентичний приклад iз життя - це не засуд, нi осуд, нi вирок революцiйного трибуналу, а лише окрема iлюстрацiя того, якi наслiдки дає брак iдеологiчно-полiтичного вироблення деякої частини нашого активу. Це лише приклад, як не слiд поступати, якщо не хочемо збаламутити й здеактивiзувати наших кадрiв. Адже знаємо, що невластивi потягнення й поступування дезорiєнтують маси, - вони розгублюються, знеохочуються, а тодi занепадає їхня iдейнiсть, працьовитiсть i жертовнiсть. I так розтрачених сил ми нiколи назад не вiдзискаємо. Нi iншими їх не заступимо.
Пiдсумовуємо: В облччi наших завдань необхiдний систематичний вишкiл наших кадрiв. Без нього не можуть обiйтися жоднi органiзацiйнi клiтини, жоден член Органiзацiї, незалежно вiд його органiзацiйної функцiї. Як багатогранними є нашi завдання, так багатогранними, всебiчним мусить бути i вишкiл нашого членства. Розв’язувати поточнi проблеми, знаходити
правильнi вiдповiдi на питання в кожнiй ситуацiї - може тiльки вiдповiдно пiдготовлений активiст. Iдеологiчно-полiтичне озброєння кадрiв i постiйне доповнювання їх знання – це головна передумова успiшного здiйснювання наших завдань. Вчитись, означає удосконалюватись. Тому вчитись нiколи не соромно. Соромно й шкiдливо робити помилки через брак знання, чи через свою несвiдомiсть.
Нашi критерiї: нi соцiяльне походження, нi кiлькiсть i якiсть дипломiв чи маєткiв, не родиннi чи дружнi спорiднення визначають вартiсть нашого члена, а характернiсть, жертовнiсть, конкретна повсякденна праця, дiя на користь визвольної справи. I то не лише колишня, а й нинiшня, теперiшня. В Краю в наших рядах був такий неписаний закон: за старе добро кланяємось по колiна, а за нове зло - кулька в лоб. Самi колишнi заслуги ще нiкого не квалiфiкують на незмiнно повновартiсного члена Органiзацiї, бо таким вiн може бути тiльки завдяки постiйнiй конструктивнiй працi, згiдно зi завданням i обов’язками українського нацiоналiста.
Окреме питання - це нацiоналiстичне виховання наших кадрiв, формування в них характеру українського нацiоналiста. З того погляду ОУН ставить до кожного члена найвищi вимоги. В ОУН не може бути мiсця для гипокритiв (лицемiрiв), людей безхарактерних, людцiв iз подвiйною мораллю, для кар’єристiв, iнтриґанiв, демагогiв i ошуканцiв.
“Провiднi кадри революцiї - це свiдомi всебiчних цiлей революцiї полiтичнi органiзатори боротьби мас у всiх царинах життя. Органiзацiя, що ставить собi за мету провести революцiю, не смiє бути конґльомератом рiзних елементiв, але духово, iдеологiчно й полiтично монолiтна”.
(Постанови IV Вел. Збору, стор. 129).
Органiзацiя - не дискусiйний клюб, не “кумпанiя легкої смерти” чи взяємної адорацiї, не товариство “не бий лежачого”, не корчма, де приходить хто хоче i вибирає, що йому до смаку.
Наш свiтогляд - це наша святиня, наш храм.
Наша iдеологiя - це освячений кров’ю найкращих, - вiвтар, кивот нашої вiри. I коли хтось увiходить до нашого храму з намiром нiвелювати кивот нашої вiри, з намiром безчестити наш вiвтар - з тим ми не дискутуємо, а поступаємо як з хулiганом. Двiйкарi, нпр., признають наш храм за свiй, бо зараховуються до нацiоналiстiв. Але вони категорично вiдкидають потребу iдеологiї. Їм вистарчає програма, яку можна змiняти як спiдню бiлизну. А ви заберiть з храму кивот вiри, заберiть вiвтар, - i будiвлю зможете обернути в ущо завгодно. Отого нашi друзi реалiтетники вже не кажуть, щоб завчасно не прозрадити своїх дiйсних намiрiв i настанов.
Коли хтось хоче бути вiрним нашої церкви - вiн беззастережно приймає символ нашої вiри, служить i поклоняється нашому Богу за нашим ритуалом, повнiстю приймає i додержує наш кодекс етично-моральних норм!. . . Або хай собi забирається. Бо програма i тактика органiзацiї можуть у вiдповiдний час i на належному форумi дискутуватися й змiнятися, свiтогляд же руху, його iдеологiя - нiколи. Вони незмiннi. З того виникає необхiднiсть докладного знання нашого свiтогляду, детального вивчення нашої iдеологiї, щоб-будь якi принагiднi зайди не розхитували нашої вiри, не пiдмiнювали нашого Бога, не обезцiнювали наших жертв i осягiв.
“. . . Коли довкола нас обнижується моральна якiсть i iдейна наснага, то ще з бiльшим зусиллям мусимо побуджувати i себе, i наше оточення до внутрiшнього горiння великими iдеями, удосконалювати себе, бо перемагає тiльки той, хто вiрить у перемогу навiть тодi, коли вона видяється понад людськi сили.”
(Постанови IV Вел. Збору, стор. 243.)
Краще в рiднiм краю милiм
Покласти кiстьми, сконати,
Нiж в землi чужiй, ворожiй,
В славi й шанi проживати.
(М. Вороний: Євшан зiлля )
Молодь - то цвiт нацiї, то її надiя, мiць i сила. Молодь - то авангард, а разом з тим i мотор нацiї. Молодь - в молодостi. А молодiсть є велика сила, то найбiльше творчий перiод в життi людини - перiод, коли людина завзято прагне створити нове, вiчне; перiод, в який людина творить iдеї, здiйснює їх, палко служить їм.
Молодiсть не знає втоми, не любить обрахункiв, вона прагне до вищої мети, здобуває i перемагає, а не пристосовується i не споглядає.
У iсторичнiй боротьбi народiв, нацiй, молодь завжди була i є вирiшальним чинником. Нарiд, що має здорову, iдейну, свiдому завдань свого народу молодь - нiколи не буде упокорений.
Тому то на тернистому iсторичному шляху українського народу, його сусiди, “визволителi” зi Сходу i Заходу так багато уваги придiляли українськiй молодi. Не розвитковi її, не пiклуванню за неї, а боротьбi з її iдеалами, боротьбi за неї, за опанування її. Сотнi рокiв росiйський iмперiалiзм намагається вiдiрвати українську молодь вiд рiдного грунту, нав’язати їй (молодi) чужi й ворожi українському народовi iдеали та заставити українську молодь служити йому.
Так само було з Польщею, Мадярщиною, Румунiєю. Вiд червоного iмперiялiзму українська молодь зазнала страшного лиха.
Багато зла заподiяли большевики на Українi та найдошкульнiшого удару завдали вони саме в дiлянцi виховання молодi.
Визвольнi змагання 17-21 рр. Показали вороговi, що “єдиноделимческая” русофiльська полiтика, яку послiдовно переводив царат на Українi сотнi рокiв, не вбила в українському народовi духу нацiональної волi, не упокорила його.
Крути i Базар, де молодi лицарi українського народу впали смертю хоробрих за нацiональну незалежнiсть - задокументували це.
Большевики, цi вiрнi й послiдовнi наслiдувачi царської полiтики на Українi, зрозумiли, що покорити український нарiд вони зможуть тiльки тодi, коли вiдiрвуть вiд нього молодь.
Двадцятьпятирiчне панування большевицької iмперiї на Українi є боротьбою за українську молодь та її душу. I, треба визнати, що до певної мiри ворог мав успiхи.
Царат i польська шляхта так само багато уваги придiляли українськiй молодi, щоб вiдiрвати її вiд народнього українського грунту, але їхнi методи й тактика були далеко простiшими, слабшими, м’якшими. Большевики ж - немилосердно жорстокi й послiдовнi. Царат i польське панство забороняли українську школу, доводили, що української мови немає, але не так нищили величезнi багатограннi прояви нацiональної культури у широких українських народнiх масах, не так нищили i безчестили українськi традицiї.
Большевики дбають про розвiй української культури, але тiльки нацiональної формою, а iнтернацiональної змiстом.
Серед українцiв, серед української молодi зокрема, яка всiма фiбрами своєї душi ненавидить большевицьку сваволю, є немало таких, що не розумiють i досi глибокого й наскрiзь ворожого українцям змiсту, який большевики вклали в поняття культури, нацiональної формою, а iнтернацiональної, себто росiйської змiстом. Насаджуючи таку культуру, большевики вели
нещадну боротьбу з усiма духовними й культурними надбаннями українського народу i винищували всi нацiональнi прояви життя українського народу, замiнюючи їх на словах iнтернацiональними, а справдi росiйськими. На кожному кроцi пiдкреслюється меншевартiсть українського i перевага iнтернацiонального, себто росiйського. Всi прояви мистецтва, лiтератури, побуту, звичаїв, традицiй, що вiдбивали українську самобутнiсть вважалися
ворожими цiй болшевицькiй, цебто росiйськiй iнтернацiональнiй по назвi, а наскрiзь реакцiйнiй по сутi, догмi.
Українська молодь стала знаряддям боротьби проти українства. Українська молодь нагадувала дитину, у якої силою вiдiбрали рiдну матiр, замiнявши її мачухою, i змушували ненавидiти матiр, а любити чужу осоружну мачуху.
Большевизм вiдiбрав в української молодi її молодiсть. Скiльки нелюдського, надприроднього знущання з молодi виявлено у творi Хвильового “Я”, де син стрiляє у свою матiр. То українська молодь розстрiлює Україну - так їй наказує “визволитель”.
Багато хто з української молодi повiрив був цiй облуднiй, пiдступнiй догмi i намагався служити своєму народовi пiд чужими гаслами. Цiлий ряд вiдомих українцiв-комунiстiв не з мотивiв кар’єри, а з iдейних спонукань сприймали за чисту монету пiдступнi iнтернацiональнi гасла большевикiв, вiрили в них, i намагалися ними працювати для добра українського.
Не провина, а трагедiя української молодi в тому, що вона бодай на якийсь час повiрила була вороговi i пiд українську обмежену форму, яку дозволив ворог, вкладала чужий i ворожий, iнтернацiональний по назвi, а росiйський по сутi змiст.
Всiм вiдома трагедiя Хвильового. Талановитий, вiдважний, глибоко нацiональний письменник став комунiстом. Большевик перемiг українця та не на довго. Трагедiя Хвильового, як i багатьох iнших, в тому, що, повiривши вороговi, намагалися поєднати несполучне iнтернацiональне з нацiональним. Iнтернацiональний (росiйський шовенiзм) змiст чим далi бiльше намагався проковтнути дозволену нацiональну форму.
Нацiональне єство письменника, українська честь протестує i, кiнець кiнцем приводить до особистої трагедiї Хвильового, а з ним i всiх, хто повiрив вороговi, а лишився чесним.
Гаслом “Геть вiд Москви!” (iнтернацiональна суть) Хвильовий висловив те, що вiдчувала передова талановита українська молодь. Самогубство Хвильового розкрило очi обдуренiй українськiй молодi на росiйський характер i змiст т. зв. iнтернацiональної культури i ще раз пiдтвердило, що українськiй молодi не по дорозi з большевизмом.
Мiльйони ув’язнених i замордованих українських дiвчат i юнакiв довели, що українська молодь не пiддалася цiлком вороговi, не загубили свого нацiонального єства, не втратила нацiональних iдеалiв.
Трагедiя, а не вина частини української молодi в тому, що вона була мало критична до чужих пiдступних гасел, i, повiривши в їхню “прогресивнiсть”, далася вороговi запрягти себе до чужого воза.
Українське прислiв’я вчить нас, “краще своє латане, нiж уже хапане”.
Ми пережили першу фазу найлютiшої iз усiх дотеперiшнiх воєн.
Український нарiд зазнав двох “визволителiв”: червоного i брунатного.
Хуртовина вiйни двiчi шалiла на українських землях. Обидва нищили нашу молодь, обидва змушували її бути гарматним м’ясом i боротись за чужi, ворожi нашому народовi, iдеали. В хуртовинi цiєї вiйни наша молодь складала нацiональний iспит. Не вся вона була зрiла, були i є серед нашої молодi нацiональнi пустоцвiти.
Український нарiд гордий, що його молодь одна з перших серед поневолених народiв розпочала збройну боротьбу з нiмецьким загарбником у лавах УПА. Боротьба ця, як би про неї не говорили нашi пiчкурнi полiтики, довела цiлому свiтовi, що наш нарiд хоче жити вiльно, хоче бути сам господарем своєї землi, не прийме поневолення.
Ця вiйна дечого нас навчила.
Немає мабуть серед української молодi таких, якi б вiрили, що хтось чужий подбає про нас. Чесна українська молодь зрозумiла, що нiхто не дасть нам волi, а її виборе тiльки український нарiд i, в першу чергу, його авангард - молодь.
“Хто визволиться сам, той вiльний буде.
Хто визволить когось, в неволю вiзьме.”
(Л. Українка)
Та частина української молодi, що не хотiла, вiрнiше не мала вiдваги боротись за українську справу, змушена була боротись за ворожу справу, в лавах “визволителiв” - займанцiв - большевикiв i нiмцiв. Нацiонально свiдома, вiдважна українська молодь в перший рiк нiмецької окупацiї стала пiд стягом УПА до боротьби з обома ворогами українського народу: червоним i брунатним iмперiялiзмами.
Нiяка боротьба не обходиться без жертв. Досвiд визвольних змагань українського народу показав, що боротьба за свої українськi iдеали, пiд своїм iдейним проводом коштує менше жертв.
У Червонiй армiї українцi втратили за даними совєтської преси бiля 3.5 мiльйонiв. Українська Дивiзiя, добре сформована, втратила в однiм бою пiд Бродами бiльше нiж УПА за весь час своєї боротьби з обома загарбниками.
Боротьбою УПА українцi здобули собi визнання всього свiту, бо про це говорить уже цiла свiтова преса. Величезними втратами у ворожих українцям лавах ми не тiльки нiчого не здобули, а мусимо про них мовчати.
Така неумолима логiка життя. Українська нацiя сьогоднi - в молодi. Та й не тiльки українська.
Увесь свiт, а в першу чергу поневоленi народи, у вислiдi цiєч вiйни не склали зброї. Багато говориться про мир, а разом з тим - усi готуються до вiйни, бо шестирiчна вiйна не принесла жодному народовi заспокоєння, не розв’язала передвiйськових протирiч.
Навпаки, цих протирiч стало бiльше, Червоний iмперiялiзм своєю агресiєю загрожує цiлому свiтовi. Український народ не склав зброї, а веде нерiвну героїчну боротьбу за природнє своє право бути господарем на своїй землi, за Самостiїну Українську Соборну Державу з справедливим соцiяльним ладом без холопа i без пана. Цiєю боротьбою перейняте все життя
на Рiдних землях.
Дехто вважає, що боротьбу з большевизмом веде одна повстанча армiя, а через те i не доцiнює наших сил. Боротьбою з большевизмом охопленi всi українськi маси i то на всiх українських просторах. Примусове переселення українцiв на Заходi, заборона греко-кат. церкви та приєднання української церкви до росiйської - православної, переселення росiян-iнвалiдiв червоної армiї в колгоспи Днiпропетровщини, саботаж у шахтах Донбасу i iнше - то все боротьба, яку большевики звуть вiдбудовою i побудовою соцiялiзму.
Частина українського народу через вiйськовi подiї опинилась на чужинi.
Вiдiрвана вiд рiдного краю, позбавлена цiлющих впливiв української землi, слабiша ... частина нашої молодi забуває на чужинi про свої обов’язки, завдання i марнує час, пiддаючись хвилевим задоволенням.
Це шкiдливi симптоми, бо ж наша молодь повинна i мусить кожний крок свого буття пов’язувати з боротьбою свого народу. Мусить завжди пам’ятати, що в остаточному змаганнi українського народу за його волю, молодь, у великiй мiрi, вирiшуватиме вислiд вiйни.
Це ставить перед українською молоддю, яка опинилась на чужинi, завдання пiдготувати себе до вирiшального бою, пiдготуватись до нацiонального державного будiвництва. Кожен день перебування на чужинi мусить використати вона на те, щоб навчитись боротись, перемагати i перемогти.
Гартувати свої сили до боротьби, учитись працювати навiть у нiмцiв, невпинно працювати над собою, щоб бути корисними для свого народу - такi завдання ставить перед молоддю Край.
Хвилевi задоволення, матерiяльна нажива забирають у частини молодi все життя i робить з неї рабiв дрiбних пристрастей, закриваючи перед нею великi дiла, iдеали. Молодь, що не має в собi великої мети, не служить їй, молодь, що вiдривається вiд iдеалiв i прагнень свого народу стає нацiональним пустоцвiтом.
Тiльки той живе, хто служить iдеї, хто має мету, бiльшу вiд буденного життя. Велика мета розкриває волю духовi, рукам, скрiплює людину, i вона розкриває перед людиною творчi перспективи.
Вiдсутнiсть цього робить з людини егоiста, кар’єриста, все життя такої людини обмежується задоволенням тваринного iснування, людина втрачає людське, а стає рабом. Такi люди живуть i животiють, а не живуть.
На чужинi зустрiлися двi галузки нашої молодi, що зростали пiд рiзними впливами у вiдмiнних умовах.
З болем доводиться ствердити, що й досi українська молодь не засипала мiлкого психологiчного Збруча i iнодi, пiддаючись ворожим впливам чи хуторянськiй пропагандi пiчкурних патрiотiв, мiряється, хто вартiснiший, свiдомiший, культурнiший тощо.
Дрiбнi вiдмiни у поводженнi, у вдачi, якi витворилися пiд впливом рiзних iсторичних умов, не рiзнять нашу молодь, бо перед нею стоять великi завдання, за якi сьогоднi iде боротьба в Краю.
Пам’ятаймо науку Ярослава Мудрого своїм дiтям:
Як не будете всi разом
Йти до спiльної мети,
Ви, державу зруйнувавши
Розiйдетесь у свiти,
Ви розгубите ту землю,
Що придбали Вам батьки,
I тинятиметесь всюди,
Як вигнанцi, жебраки.
(О. Олесь)