СЛОВО НА ПЕРЕБИРАННЮ ХОРУ ПРОМЕТЕЙ

Менi дуже приємно запiзнатися з членством нашого широко вiдомого i славного вже хору “Прометей” . Передючи його пiд моє керування Ви виявляєте велике довiр’я до мене. – При Божiй допомозi, (зокрема як менi дозволить моє здоров’я) - та при Вашiй спiвпрацi, я буду старатися це Ваше довiр’я принаймнi частинно виправдати.

На тому сам акт перебирання хору можна б уважати довершеним. I тепер згiдно з парляментарною традицiєю менi, як ново-iнтронiзованому керiвниковi випадало б виголосити т. зв. “тронову промову” , чи по нашому - програмову доповiдь. Робити того не буду, бо не думаю щоб у Торонто Ви були спрагненi патетичних фраз чи райдужних нереальних плянiв. Натомiсць уважаю доцiльним у дружнiй гутiрцi з Вами в дуже загальних
обрисах порушити ряд питань зв’язаних з безпосереднiми завданнями i конкретною роботою хору на найближчий перiод.

Сукупнiсть тих питань можна б угрупувати за такою схемою:
1. ОРГАНIЗАЦIЙНО-АДМIНIСТРАТИВНI;
2. РЕПЕРТУАРНО-ПРОГРАМОВI;
3. IДЕЙНО-ЕСТЕТИЧНI.

Не сумнiваюся, що по короткому їх з’ясуваннi у Вас виникнуть запитання, можливо й вив’яжеться дискусiя, що допоможе скристалiзувати нашi позицiї i пляни.

 

Дo 1.

 a) З органiзацiйних справ перш усього зупинимось над
персональним складом хору.

Теоретично, номiнально i юридично “Прометей” є хором Торонтського О-СУМ. Практично-ж, за характером своєї дiяльности, тобто судячи по тому з кого цей хор складається i кого обслуговує, можна без сумнiву ствердити, що є вiн загально українським, бо ж головним чином вiн виступає не на суто-сумiвських, але на загально-українських iмпрезах. З того логiчний внесок: якщо СУМ тим хором займається, пiклується, його субсидiює, а хор служить українському суспiльству без уваги на груповi, iсповiднi чи якi там iншi рiзницi, то суспiльство в замiну мало б причинитись до зросту того хору принаймнi тим щоб змiцнити його спiвочими силами. Конкретно, я бажав би щоб у складi нашого хору були спiваки не лише симпатизуючi одному середовищу, чи якогось одного вiроiсповiдання, чи виключно новоприбулi i тому подiбне, а щоб пiд оглядом свого голосового складу вiн був по можливостям якомога соборницьким. До речi: менi напр., цiкаво б знати скiлько серед Вас є канадiйцiв, себто вже тут рождених. З досвiду знаю, що такi територiяльно-iсповiднi конгломерати у хорах можливi i дуже кориснi.

Реасумую: Соборнiсть i чисельне якiсне пiдсилення нашого хору уважаю першою потребою нашого робочого дня.

 

б) З черги питання дисциплiни. Навiть найбiльша гурма найкращих голосiв не творитиме хору, якщо в ньому будуть вiдсутнi такi цементуючi i дiєвоуспосiблюючi чинники як порядок i дисциплiна. Без цього немислима нiяка праця нi одиницi, нi ансамблю; Дисциплiна i пляновiсть, а в хорi ще й ефективнiсть його керiвного апарату, - це першi передумови успiшности в працi.

У нашому випадку я бажав би говорити про дисциплiну “свiдому”, себто не про дисциплiну типу пруського слiпого послуху i такої ж муштровки. Модерна воєнна доктрина вимагає, щоб вояк був свiдомий того що i чому вiн те чи iнше має робити. Той принцип дається застосувати i в хорi. Це тим бiльше, що наш хор - т. зв. любительський, себто складається головним чином iз спiвакiв, що люблять хорове мистецтво i безкорисливо вiддають свiй труд суспiльству. Iншими словами: склад хору – це добровольцi.

Серед усiх армiй свiту вiддiли добровольцiв, як правило, були зразково зорганiзованi i свiтили прикладом дисциплiнованости. В примiненнi до нашого хору це означає глибоко усвiдомлену потребу ретельности, совiсности i точности у виконуваннi добровiльно взятих на себе обов’язкiв. З усiєю рiшучiстю заявляю; того я буду з перших же крокiв вiд Вас вимагати. I можу Вас запевнити, що у тому вiдношеннi не буде у мене рiзниць чи то пан чи Iван, чи то великий, чи малий голос, чи то старший чи новий спiвак. - Порядок, дисциплiна, точнiсть, обов’язковiсть - це хоровий закон, а перед законом усi рiвнi. Детальнiше тi справи унормуються з бiгом часу, точнiше по виборi Управи хору.

в) Коли ми при порядку i дисциплiнi, то тут хочу ще звернути увагу на т. зв. “помагайлiв”, себто категорiю таких хористiв, якi завдяки свому вищому хоровому стажевi, голосовi чи кращiй музичнiй пам’ятi або освiтi уважають за вiдповiдне приходити на проби аж пiд кiнець розучування пiсень, цебто недовго перед виступом. Замiсть ходити реґулярно на всi проби, вони приходять лише п о м а г а т и. Таким змiсця слiд заявити: допоможiть Ви собi чимскорше вийти з того оманного уявлення про свою важнiсть чи незаступимiсть. Практично це означає: ОСНОВОЮ НАШОЇ ПРАЦI Є РЕҐУЛЯРНI, ДИСЦИПЛIНОВАНI ХОРИСТИ, А НЕ ПОМАГАЙЛИ. Якщо ж хтось i має кращу пам’ять легше заучує, то як добрий член ансамблю вiн повинен послужити цiлости хору тим, що при ньому легше навчуться спiвати iншi хористи. Кому бiльше дано - вiд того бiльше й вимагається!

Пiдсумовую: точне, реґулярне i систематичне вiдвiдування усiх проб хору без уваги на погоду уважаю невiдхильною вимогою i передумовою нашої успiшної дiї. Хто не зможе з дiйсно поважних причин прийти на пробу, чи прибути на час, той має своєчасно зголосити про це секретаревi хору, зглядно груповиму. Те ж саме вiдноситься до тих, хто працює на шихти. Рахую на те, що нiхто з Вас не буде надуживати правом зголошень.

г) З фактором добровiльности тiсно в’яжеться i дух та атмосфера, в якiй мала б проходити наша праця. Моїм задушевним бажанням є щоб та атмосфера була щиродружньою, бо єдино така забезпечує безперебiйнiсть i максимальну продуктивнiсть наших трудiв. У хорi не смiє бути мiсця на нiякi iнтриґи чи диверсiї. Хор не може бути монополем особи чи клiки, служити ареною для заспокоєння хворобливих амбiцiй, хор має дiяти як один “юнiт”. Як би Ви мене запитали як я рад би бачити наш хор пiд кутом спiвжиття помiж хористами, пiд оглядом його дiєвої цiлеспрямованости, то я вiдповiв би: я хотiв би, щоб ми були наче дружина варяжських вiкiнґiв, що загартованi суворою природою i твердим життям, свiдомих своїх цiлей,
небезпек i невигод, прямують у новi невiдомi краї, на чужi бурхливi моря i океани у пошуках за щастям, чи славою собi та кращою долею своїй Вiтчизнi. Примiнити це до нас можна б навiть у переносному значеннi: бо тверду школу життя i спiвацький гарт ми, здається, маємо; спiваємо не вiд нинi, по рiзних хорах, пiд рукою рiзних дириґентiв. Новi невiдомi країни - це для нас новi пiснi, якi - вивчивши i полюбивши - дадуть нам естетичнi задоволення, а також пiдйом i необхiдний душевний корм, потiху та розраду нашому слухачевi. Спiваючи вiдповiднi пiснi ми хоч частинно сповнимо нашу мiсiю, нашi завдання перед нашою Вiтчизною тим, що у формах хорового мистецтва збережемо i переллємо в душi народу пам’ять про iсторичнi подiї, та про їх творцiв. Своєю гiдною працею ми у великiй мiрi зможемо запобiгти денацiоналiзацiї нашої молодi, зможемо з’єднувати серед чижинцiв прихильникiв нашiй нацiональнiй справi.

До 2. РЕПЕРТУАР

Так ми пiдiйшли до питань репертуарно-програмової натури. Певне є одне: я не думаю у Вашому хорi починати iсторiї вiд себе. Ви спiвали пiд рукою видатних, високодосвiдчених майстрiв i було б нерозважно нiвелювати Вашi дотеперiшнi надбання i осяги в репертуарнiй площинi. Уточнюю: не всi, але
багато знаних Вам пiсень ми ранiше чи пiзнiше включимо у нашу програму. Якщо iде про новий курс у доповнюваннi нашого репертуару, то ми будемо орiєнтуватися на твори, що трактують сучасне з проєкцiєю на майбутнє. На простiй мовi це означає, що в межах наших скромних можливостей ми будем стремiти до того щоб бути вiдзвуком доби в якiй живемо, будемо по змозi актуалiзувати тематику наших творiв, будемо спiвати новi пiснi про подiї, творцем i безпосередним учасником яких були ми самi,наша ґенерацiя. Бо для того щоб спiвати про струмочки, листочки, спiви солов’їв i сентиментально-слащаве кохання нам не конечно було виходити аж на емiграцiю. Про це зовсiм спокiйно можна було спiвати вдома. Тут ми повиннi спiвати передусiм те, чого не можна спiвати там: - спiвати про наш незламний народ з його горем i радощами, з його стражданнями i гнiвом, з його прагненнями i боротьбою, з його поразками i перемогами.

То ж формування нашого репертуару проходитиме саме пiд тим кутом: ми добиратимем твори з героїчними мотивами, пiдшукуватимем пiснi пройнятих духом воєнних походiв, повстанської боротьби, пiдпiльної й визвольно-революцiйної романтики. Ми дбатимем про твори, що були б гарячим вiдкликом на життєво-хвилюючi i актуальнi проблеми.

До 3. 

НАША IДЕЙНО-ЕСТЕТИ НА ДОКТРИНА: щоб не затягатися, спробую ще якнайстислiше розправитись з питаннями iдейно-естетичної натури. Як Вам вiдомо, при збереженнi основних вимог хорового спiву (iнтонацiя, темпо, дикцiя, фразування, динамiка) загальна iнтерпретацiя речей - це справа дириґента. У Вашому довголiтньому хоровому досвiдi Ви напевно мали змогу пересвiдчитися, що в трактуваннi одної i тiєї самої речi рiзнi дириґенти мали рiзний пiдхiд: один звертав, скажемо, бiльшу увагу на дикцiю, другий на чистоту iнтонацiї, iнший знов на ритмiчну чiткiсть чи динамiку або фразування i тп. В нашому випадку, у моїй працi з Вами я намiрений при додержуваннi основних вимог хорового спiву добиватися якнайповнiшого розкриття iдейного змiсту пiсень, їхньоїобразности, хотiв би добитись максимальної правдивости у вiдтворюваннi внутрiшнього свiту, настроїв i переживань героїв твору, яскраво вiдтворювати динамiку його сюжету.

- : -

 На закiнчення: Кому цiкаво знати мої критерiї оцiнки хористiв, а з тим i мого ставлення до них, тому можу зрадити цей секрет. Подам маґiчну формулу, за якою кожний з Вас з прецизiйнiстю атомного фiзика зможе собi це сам викалькулювати. Ось та формула: Моє вiдношення до Вас буде прямо-пропорцiйне Вашому вiдношенню до добровiльно взятих на себе обов’язкiв.

 

Вiд Вас сподiюсь вирозумiння, абсолютно щирого й беззастережного вiдношення i якнайсовiснiшого сповнювання своїх обов’язкiв, словом чекаю того, що складається на поняття повної правдиво-дружньої спiвпрацi.

У вiдношеннi до мене Ви можете сумнiватися у всьому що завгодно, за виїмком одного: Ви не можете сумнiватися в моїх найкращих iнтенцiях зробити усе, що в моїй силi, щоб забезпечити нашому хоровi дiєспособнiсть, його дальший розвиток i творче зростання. Так менi Боже допоможи.

 

Торонто,

 сiчень 1965 р.

Дорогi монтреальцi!

 Милi i барвистi спомини про нашi гостювання у вас - ми, торонтонцi, зберiгаємо як дорогоцiннi пам’ятки. Кожний раз ми вiд’їжджали вiд вас морально збудованими, пiднесеними на дусi, з новим почуттям радости й охоти до працi. Монтреальцi неоднократно iмпонували нам шляхетними рисами свого збiрного характеру: своїм розмахом i висотою польоту, своєю привiтнiстю, гостиннiстю й сердечнiстю, але вашi останнi два досягнення викликають респект кожного, хто стежить за процесами розвитку й занепаду нашого суспiльно-громадського життя. Маю на думцi “Верховину” , а тепер ось i оркестровi iнструменти.

Одне прислiв’я каже: “Грошi загубив-нiчого не втратив; честь загубив-втратив багато; а загубив мужнiсть -втратив усе.”
 

Вашi матерiяльнi шкоди на “Верховинi”, що були найдошкульнiше вiдчутнi вами самими, болiли кожного з нас, але, понiсши грошовi втрати, Ви не втратили почуття чести, ви не втратили мужности, а конструктивною дiєю дали гiдну вiдсiч ворогам.
 

I так, як вiдомостi про вандальськi вчинки на “Верховинi” могли впливати пригноблююче на свiдому частину нашого суспiльства, так вiдкриття i посвячення нових, ще бiльших i кращих примiщень на тiй оселi наповнило гордiстю кожного з нас, гордiстю за вас, монтреальцi, за вашу стiйкiсть, послiдовнiсть,  пiдприємчивiсть, за вашi труди i жертовнiсть, за гiдну оборону своїх позицiй. Ви на удар вiдповiли ударом. Слава i честь Вам за це!

Сьогоднi у вас великий, урочистий день, рiдкiсне свято - посвячення iнструментiв молодечiй оркестрi “Трембiта”. У загальному зiставленнi нашої тут боротьбi з ворогом - це одна з форм протидiї, це посвячення нового арсеналу зброї для оборони i розбудови своїх духових твердинь, це - в якiйсь мiнiмальнiй мiрi i в переноснiй формi - аналогiя до свячення ножiв гайдамаками у Колiївщину, iсторична паралеля до свячення зброї на подвiр’ї Mотриного манастиря в добу визвольних змагань у легендарному “Холодному ярi”, чи в лiсах славетної УПА. Змiненi обставини, якiсть i форми зброї та боротьби, але суть змагу незмiнна, та сама, що була перед i за Шевченка, в добу Холодноярщини i УПА. Вашi iнструменти сьогоднi - це своєрiднi в i д п о в i д н и к и зброї колишнiх гайдамакiв, холодноярцiв чи упiстiв. Бо придбанi вони не для розради, для люксусових забаганок, а як засоби боротьби й оборони. Осередковi СУМ, органiзацiям УВФ i всьому українському свiдомому громадянству, в тому i спонзорам та жертводавцям велике признання за них, бо це ще один добрий вчинок на фронтi нашого змагу за збереження української людини, зокрема молодi, за збереження й розвиток нашої культури й iдентичности.

Щоб вiдволiкати остаточний кiнець райховi, Гiтлер вдався до найбiльш розпучливих заходiв, щоб у виграний у той спосiб час таки випродукувати обiцяну “нову зброю” i нею в останнiй передсмертнiй аґонiї “пришпилити” своїх ворогiв. Одним iз тих заходiв була його Арденська офензива i плян лiквiдацiї ген. Айзенгауера, що зi своїм штабом був тодi у Версалю. Атентат мав виконати славнозвiсний шеф нiмецьких командосiв - полковник Отто Скорценi. Англомовнi, знаменито вишколенi його аґенти в американських одностроях непомiтно проникли в ряди американських з’єднань. Пiдривнi дiї, як моральний розклад, диверсiї й провокацiї були їхнiм завданням. Вони, нпр., здiймали охороннi знаки з замiнованих пiль i цiлi американськi вiддiли вилiтали в повiтря вiд своїх же мiн; - вони, за вiдступаючими американськими армiями не зривали мостiв i т. п. Одного разу, перехопивши депешу про запляновану Айзенгауерову iнспекцiю фронту, полк. Скорценi вислав своїх 12 найкращих командосiв на засiдку. I в точно визначеному мiсцi, часi та в автi генерала вони закидали ґранатами. . . полк. Балдвина Смита з Чiкаґо - генералового двiйняка. Сам же Айзенгауер, по дорозi на дану iнспекцiю, десь около 15 миль вiд Парижу зустрiв стареньку жiнку, що знеможена, сидячи в снiгу при дорозi, плакала. Виявилось, що та жiнка хотiла дiстатися до своїх дiтей у Парижi i, пробиваючись крiзь рiзнi перешкоди та йду i цiлий день, остаточно вибилась iз сил. Айзенгауер попросив її в авто i, замiсть на iнспекцiю фронту, наказав шоферовi повернутись до Парижу, щоб вiдвезти знеможену жiнку до рiднi. Так через добре дiло Айзенгауер уникнув засiдки i певної смерти, а заплянована i добре пiдготовлена Арденська офензива обернулась у ще одну нiмецьку поразку.

Взявши той приклад алегорично: так i в наших рядах нiколи не бракувало i зокрема тепер не бракує ворожих командосiв; вони в нашiй фразеологiчнiй, iдеологiчнiй, а навiть органiзацiйнiй унiформi. I в наслiдок їхньої дiї не один наш загiн вилетiв чи вилiтає у повiтря. У знеможенiй бабусi нам не важко пiзнати духовiсть й понадтисячолiтню культуру нашого народу. Вона, ота наша духовiсть i культура, проходячи найдикiшi варварськi знущання у себе дома, рештками сил крiзь найрiзнiшi перешкоди пробує добитися до своїх дiтей на вигнаннi. I ви своїми iнструментами, подiбно як Айзенгауер своїм автом, вможливлюєте їй сюди дiстатися, тут хоч на якийсь час залишитися i тим рятувати нас i наших дiтей вiд духової загибелi.
 

Якби бiльше у нас таких конструктивних добрих дiл було, i якби так вони мали мiсце у всiх iнших царинах життя, не лиш у музичному, тодi напевне ворожа офензива обернулась би у їхню поразку.
 

- : -

Для ефективного розв’язання виховних завдань немислимо не використовувати матерiял рiзних галузей мистецтва, що взаємно доповнюються. В тому на першому плянi - музика. Природнi завдатки до пiзнання музики є в усiх дiтей, - вони розвиваються в процесi конкретної музичної дiяльности.
 

Велике значення музики i її вплив на ублагороднення людської душi признавали всi законодавцi й учителi людства. Китайський фiлософ Конфуцiй (I стол. перед Христом) каже: Хочете знати, який в народi лад i якi його обичая? Послухайте його музики . Грецький фiлософ Платон висловлюється подiбно: Занепад музики приводить до занепаду добрих обичаїв i занепаду держави. Найбiльший знавець людської душi, Шекспiр, каже, що людина, яку краса пiснi не може захопити, схильна до всякого зла. Ґете в одному зi своїх творiв говорить, що музика повинна бути першим i найважливiшим чинником виховання, бо вона веде найпростiшою дорогою до цiлi. У нашi часи музика є й могутнiм засобом iдеологiчно-полiтичної боротьби! Музика розвиває емоцiйну сферу людини, духово збагачує її. Особливо велике значення має музика у вихованнi патрiотизму, надаючи йому глибоко емоцiйного характеру. Музика немов зливає окремi розрiзненi переживання людей в одне спiльне почуття, створює емоцiйну близькiсть мiж людьми, об’єднує її прагнення i дiї.

В Українi музика побутувала вiд давен-давна. Вона була вiрним i нерозлучним супутником наших воїнiв у їх подвигах, як у княжiй Русi, так i в пiзнiших часах. Про музичне мистецтво Київської Русi можемо судити головним чином за матерiяльними знахiдками i письмовими пам’ятками, в яких описано музичнi iнструменти. Особливе мiсце займала музика в
тодiшньому вiйську. Хоч професiональних вiйськових музикантiв не було i як своїми жанрами, “репертуаром“ , так iнструментами вона не вiдрiзнялась вiд загальнонародньої, то у вiйську були мистцi-самородки, що розважали воїнiв музикою, пiснею i танцями.

 Такi iнструменти як бубон, труби з рогiв турiв чи iнших тварин, були масовими iнструментами i власнiстю воїнiв. Коли нпр. Святослав Завойовник у 960 роцi вибирався у похiд проти болгар, то як свiдчить лiтопис, “iшов полк за полком б’ючи в бубни i труби“.

Духовi музичнi iнструменти - труби - були, отже, знанi давно у вiйську продавньої Русi, а в час утворення Київської держави вони, без сумнiву, були поширенi. Звуками труб не лише супроводились походи, а й подавалися сиґнали небезпеки, алярми.

Коли напр. 968 р. Князь Святослав пiшов у похiд на Дунай, сиґнали труб воїнiв воєводи Претича, що сидiли в човнах i “вструбiша вельми, й люди во градi кликнуша” сповiстили про навалу печенiгiв i смертельну небезпеку, що нависла над Києвом. Почувши в мiстi сиґнали труб з човнiв, кияни вiдповiли їм ґвалтовною музикою з труб. Печенiги ж, гадаючи, що Святослав
повернувся з походу на допомогу столицi, перелякались, зняли облогу i втекли вiд мiста.

Широке застосування музичних iнструментiв у княжому вiйську вiдображено й у ”Словi о полку Iгоревi”. Музика була невiдлучним фактором вiйськового вишколу i виховання княжих дружин: “...куряни свiдомi кметi: под трубами повити, под шеломи взлелеяни, конец копiя вскремлени...” Тут для княжого воїна спiвець ставить музичнi iнструменти - труби разом з їхнiм озброєнням - шоломами i списами. На них вони однаковою мiрою “вигодовувались i навчались”. Труби, так як i зброя, дзвенять переможно i славлять вiйсько князя по всiй Русi: “Звенить слава в Києвi, труби трублять в Новгородi. . .” - каже ота дорогоцiнна перлина зi скарбницi української духовости.

На стiнах башти, що ведуть на хори київської Софiї збереглися фрески зi зображенням скоморохiв та музикантiв, танцюристiв i спiвцiв, якi задовольняли естетичнi потреби тодiшнiх правлячих верхiв.

Подiбнi iлюстрацiї про музику, її ролю i значення можна б наводити й з пiзнiших дiб нашої iсторiї. Знаємо, нпр., що при дворi Тимоша Хмельницького була цiла оркестра. Зайво хiба пригадувати двори гетьманiв Мазепи, Розумовського та iнших.

Загально знанi рiвень i впливи музичного мистецтва перед i в добу визвольних змагань. З мiлiтарних капель - широкознана духова оркестра Українських Сiчових Стрiльцiв, що нею керував Михайло Гайворонський.

Розвиток полiтично-громадського й культурного життя на наших, зокрема на ЗУЗемлях, годi собi уявити без розвитку музичного мистецтва у рiзних його видах. Якщо йдеться про духовi оркестри, то ми добре пам’ятаємо, якi гарнi любительськi ансамблi в нас iснували i яку прямо неоцiниму ролю вони вiдiгравали в духовому пiднесеннi i зростi нацiональної свiдомости наших прибитих воєнною поразкою людей. Було б грiхом не згадати при тому невтомного, квалiфiкованого й талановитого органiзатора, аранжера-iнструментатора i педагога – покiйного професора Володимира Билiва, який особисто роз’їздив по окремих мiсцевостях, давав вступнi лекцiї теорiї музики, переводив початковi проби i - що найголовнiше - пiдшукував, вдало пiдбирав, аранжував й iнструментував оркестровий музичний матерiял дуже приступною гармонiчною мовою - так, що майже бiльшiсть наших оркестр грали його твори - i то зарiвно в свiтськiй i церковнiй дiлянках. Хто з мого, скажiмо, поколiння, що мав дiло з духовою оркестрою, не знає його знаменитих збiрок народнiх пiсень, танцiв, увертюр, маршiв, Служб Божих та похоронних i церковних пiсен? Старенький вiн вже, ще на емiґрацiї (в Ашаффенбурзi) “гаманував” наших “вурвителiв”, вишколюючи їх на добрий ансамбль. Сумiвськi оркестри в Чiкаґо i Торонтi - це теж якоюсь мiрою плiд його творчого духа. I в них i в нас граються його твори.

Щоб оминути надмiрного вникання в деталi, перейдемо до узагальнень. Живемо в час плянованого, послiдовного й найбрутальнiшого винищування української культури й загалом духовости в Українi. Вчасно й правдиво збагнувши суть московської русифiкацiйної полiтики в краю та культ-обману тут, наш провiд виразно й голосно остерiг перед ними наш загал. Кожночасно ми наглядно пересвiдчуємося, що в руках кремлiвських можновладцiв мистецтво взагалi, а музика зокрема є використовувана, як один з найуспiшнiших засобiв психологiчної вiйни. В свiтлi того можна тiльки шкодувати, що в нашому змагу з Москвою на культобманному фронтi ми не завжди досить гостро усвiдомляємо важливiсть i необхiднiсть творення й культивування конкретних дiйових антидотiв. На виступи верьовочникiв чи їм подiбних – ми повиннi вiдповiдати продукцiями своїх належно поставлених мистецьких ансамблiв, ними заповняти ту духову й естетичну прогалину, що повстала вiд нашого вiдходу з дому, i в нашому творчому змагу доказати, що в умовах московської окупацiї цi т. зв. державнi, професiйнi ансамблi є i залишаються лише, або переважно, культивованим фолькльором i етнографiзмом, i що саме вони своїм репертуаром, а часто i виконанням бiльше й виразнiше нiж хто i нiж що iнше вiдображують пiдневiльний стан i положення нашого народу, пiдтверджують рiзку колонiяльну полiтику Москви в Українi.
 

- - -

До чого я веду? A до того, що, оцiнюючи по-рiзному феномени суспiльного життя, соцiологи згоджуються в одному: найважливiшим чинником розвитку суспiльства, промотором його поступу вважають людину - активну, суспiльно-успосiбнену, iнiцiятивну, творчу людину. З розвитку нашого життя у Монтреалю видно, - i це з радiстю стверджуємо, - що такi люди у вас є. Це перший, найголовнiший, первонавчальний позитив.

Усвiдомлюючи суспiльну й виховну ролю музики, тi люди, - попри iншi доконанi добрi вчинки, - пiшли на створення духової оркестри, яка за недовгий час свого iснування поробила гарнi успiхи, i дальше зростають її виконавськi спроможностi. Зайво пiдкреслювати, що в теперiшнiх обставинах кожну конструктивну iнiцiятиву в дiлянцi самодiяльности молодi нам слiд вiтати й пiдтримувати як здоровий вияв зусиль до вдержання своєї окремiшности, як своєрiдну форму самозбереження. Коли ця самодiяльнiсть проходить в межах мистецтва, - то поставлена на вiдповiдну висоту - вона, крiм естетичного й виховного, може послужити ще й як пропаґандивний (назовнi) засiб, як засiб полiтичної iнформацiї. Таким чином ви взяли правильний курс на розв’язання вище порушеної проблеми.

У вас, як i в нас, iмовiрно є i будуть одиницi переконанi, що вони “розумiються” на музицi i “знаються” на оркестровому дiлi принаймнi десять разiв бiльше нiж дириґент. (Важко повiрити, щоб Монтреаль у тому вiдношеннi мiг бути винятком!) Прошу вас: якщо вам залежить на оркестрi чи хоровi, то залишiть найсуттєвiшi справи тих ансамблiв таки за дириґентом. Це не означає, що вiн сам має усе плянувати i виконувати. Ви допомагайте йому, але допомагайте не самою критикою, хниканням i нарiканням. Допомагайте дiлом, то дiло й буде.

Щодо статусу вашої оркестри, то у вас - як i в нас! - напевно знайдуться iндивiди з поглядами, що духова оркестра придатна тiльки до маршiв i виступiв на дворi, на вулицi, на площi, в парку тощо. Вони пробуватимуть опридiлити її до нижчої кляси, зараховуючи ваш ансамбль до катеґорiї т. зв. “Марчiнґ бендс”. Не слухайте їх. Не звертайте на них уваги. “Марчiнґ бендс” – це окремий тип оркестр; вони вживають переважно одноклявiшних i виключно бляшаних iнструментiв з окремими звуковими властивостями (тембр, теситура) та з великими секцiями ударних, а також з окремими вiддiлами прапороносцiв. Ваша, як i наша оркестра багатша, рiзноманiтнiша своїм складом(крiм мiдi, має теж рiзнi види дерев’яних та iнших iнструментiв), що поширює їх виконавськi можливостi i спроможностi. Ваша оркестра в основi подумана ближче до типу т. зв. “концерт-бендс”, i як така - при вiдповiднiй пiдготовцi i вiдповiдному репертуарi - має всi шанси i повинна виступати також i на концертах - так як водиться з того типу оркестрами. Ваша оркестра має бути вашим ще одним мистецьким ансамблем, а не лише от-таке собi “бум-дзiнь” до дефiляди чи паради. При такiй постановцi i мораль оркестрантiв буде вищою, кращою, - їм цiкавiше буде до такої оркестри належати.

Завжди кожна добре вивiнувана i належно вишколена духова оркестра здатна виконувати i культурно передати слухачевi й найскладнiшi твори симфонiчної музики. Її можна – при збереженнi певних передумов - з успiхом уживати для супроводу великому хоровi; вона в потребi, може бути подiлена i сповняти певнi окремi функцiї своїми частинами, секцiями тощо.

Якщо йдеться про пiдбiр творiв за важкiстю виконання, то зрозумiло, що молодому ансамблевi не треба пориватися на складнiшi номери, пам’ятаючи, що величина, складнiсть i об’єктивно-музична велика вартiсть твору, що за нього береться виконавець, ще не визначують величини самого виконавця, не опрiдiлюють його калiбру, як мистця. В оркестрi, як у всьому iншому, не так важне те, за що хтось береться, а що вiн з тим, чи з того здатний зробити, - цебто вирiшує якiсть виконання.

Для прозорiшого з’ясування репертуарної полiтики, застосовуваної у нас, я дозволю собi пригадати закiнчення сумiвського Злету на “Верховинi” три роки тому. Внизу з площi вимаршовували стрункi, смаглявi колони юначок i юнакiв, - наших дiтей. Високо, на схилi гори вiдбирала дефiляду президiя Злету, грала наша оркестра. Всi, хто тодi був там, згоджувався, що це була прекрасна, незабутня картина, рiдкiсна хвилина у життi. Як сьогоднi бачу: ми граємо “Хмеля”, а ви, стоячи на верху гори, вище нас, -  спостерiгаєте усе, слухаєте i . . . в багатьох з вас - сльози на очах . . . Сльози радости, сльози глибокого зворушення, - i то не лише на вид струнких колон нашої молодi, яка крокує з нами за нашi iдеї ... Ви тодi, можливо, навiть того не усвiдомляючи, плакали також за своєю молодiстю, що промайнула степовою чайкою, за в’юнкими стежинами у своєму селi, за росяними ранками, за теплим порохом пiд босими ногами у глибоких суголовках рiдних пiль, за веселим дзюрчанням весняних ручаїв i дзвiнким щебетом солов’я, за п’янким ароматом жасмину й черемхи, за всiм iншим, чого нема тут, i що картина вимаршу молодi i звуки “Хмеля” вам пригадали, навiяли. I, озвавшись найнiжнiшим трепетом у ваших душах . . . ожили спогади, що ними живете все життя, що бережете їх як святощi, як голубу мрiю . . . Спомини з подiбних Сокольських здвигiв, з походiв на Лисоню, Макiвку, Пiдлисся, просвiтянськi ювiлеї, згадки про тих, хто з нами йшов i впав, i тих, хто ще нинi догоряє в снiгах Сибiру, Караґанди, Колими. . . Бо такi властивостi i сила рiдної пiснi i музики. По здатностi розворушувати, емоцiйно збуджувати, викликати й конденсувати враження й образи тiльки очевидне наближення смерти може якоюсь мiрою рiвнятися з музикою. (Перед смертю у нас в одну мить, як на долонi, стає наше життя.)

А тепер я запитаюсь: якщо б тодi, замiсть “Хмеля”, ми були навiть дуже добре виконували якийсь твiр, що його найкомпетентнiшi музикологи визнали за найкращий (якщо щось таке можливе!) - и вiн був би так глибоко розворушував, и викликав би таку скалю емоцiй, образiв i ремiнiсценцiй, як отi нашi рiднi мелодiї? - Правда, що нi.

Отут i вказiвка на мiсiю вашої оркестри, звiдси загальна напрямна її репертуарноў полiтики: насамперед i передусiм своє, своє рiдне, непiдмiниме й незаступиме, бо воно - наше “Євшан зiлля” (i то зарiвно старшим як i молодшим). Грати щось, що приносило б хоч якусь часточку, крихiточку України. I не обманюймо себе, що тiєї України найбiльше потребують наша молодь, нашi дiти. Вони без неї годнi жити. А ми - нi! Але маючи, люблячи i плекаючи ту Україну самi, ми - в одежi рiдної музики - прищепимо її i в наших дiточок, в нашої молодi. Бо немає кращого виховного засобу понад живий приклад до наслiдування.

Певно, що звуки “Хмеля” та iнших наших пiсень на “Верховинi” iнакше вiдзивались у душах ваших дiтей, нiж у вас. Але i вони, вашi дiти, - полюбивши цi пiснi у нашому виконаннi - самi по заняттях всiляко собi їх пiдспiвували, пiдсвистували i пiдстогнували. I менi - а вiрю, що й вам -цi їхнi принагiднi мугикання звучали милозвучнiше вiд хто зна яких симфонiчних шедеврiв. Отак з нашою пiснею вони (нашi дiти) сприймали вiдлуння своєї вiдчизни, що – посiявшись зерном задушевних пiсень, розмашистих, плавних i кучерявих мелодiй - при щасливому збiгу обставин може прорости i розвинутися у палку любов до країни своїх батькiв.

А пам’ятаєте, якою гордiстю сяяли їхнi очi, якою радiстю спалахували їхнi погляди, з яким пiєтетом вони ставились до тiєї своєї оркестри? Молодь вiдчуває органiчну потребу органiзованости, має природнiй гiн до взнеслости, блеску й високих поривань. Наше дiло – їх вiдповiдно темперувати, спрямовувати й рацiонувати. Бо як фiзично, так i духово “людина є тим, що вона їсть”. I прояви нинiшнього звироднiння молодi є великою мiрою результатом тiєї музики, що її вона (та молодь) слухає i нею живе. Тому у пiдборi музичної дiєти треба бути не менш компетентним i вiдповiдальним нiж, нпр., у пiдборi лектури пiдлiткам. Здiйснювати це
продумано, методично, логiчно i послiдовно, з прицилом на найвище, пам’ятаючи, що музика бiльш, нiж прийнято уважати, впливає на формування людини. При тому не попадати в будьякi скрайностi.

Наприкiнцi - ще одне запитання: якби так три роки тому, замiсть приїхати з оркестрою, той сам пан Кардаш був у найкращiй залi до найчисленнiшої публiки виголосив вам найкрасномовнiшу промову про потребу духової оркестри, чи ви нинi були б посвячували оцi iнструменти, чи ви мали б цю оркестру??? - Ясно, що нi! Це ще один доказ, що з усiх видiв заохоти – конкретний дiловий приклад таки найбiльш заразливий, отже найефектовнiший.

- - -

“Бандури будять минуле - сурми в майбутнє зовуть” ... - каже наша сучасна поетеса Лiна Костенко. Не знаю, чи можна точнiше й лаконiчнiше окреслити ролi тих двох родiв iнструментiв. I цими словами я хотiв би звернутись до вас, оркестранти, молодi подруги i друзi. “. . .Сурми в майбутнє зовуть. . .” - Чуєте, як велично i проречисто?! - Тож дорожiть i гордiться своїми iнструментами, що ними ще сурмачi древньої Руси супроводжали княжих воїв у походи, в бої i перемоги, - вони (тi горни) дзвенiли глухо в добу поневолення, їхнi свiтлi соняшнi звуки прорiзували етер у хвилi радости. Вашi iнструменти - це ваша зброя. Тож оберiгайте i вживайте їх як зброю. Вдосконалюйте свою гру, - хай з кожним виступом пiдвищується ваш виконавський рiвень. Хай неповторна, заполонююча краса українських просторiв, велич iсторiї i глибина культури нашого народу, оживляючи й оновляючи вашi душi, - охороняють вас вiд шкiдливих впливiв асимiляцiї, не дадуть вам стати мертвими душами в живих тiлах (такi найстрашнiшi!), а збережуть на службi iдеї рiдного народу, його боротьбi за волю, за розвиток рiдної культури. Шануйте i слухайте свого доброго i щирого дириґента. Вiн - ваш головний стратег i командир. З ним вам перегортати сторiнки своїх спроб i успiхiв.

Вам, Пане дириґенте, бажаю перш усього витривалости, крiпкого здоров’я, вирозумiння i терпеливости, бо хто, як хто, а я добре знаю, що вам треба проходити i що вас чекає. Бажаючи вам якнайкращих i якнайвсестороннiших успiхiв, я впевнений, що ви зумiєте забезпечити вашому ансамблевi високий рiвень методичної пiдготовки, що, виповнюючи свою роботу глибоким змiстом, ви плекатимете нерозривнiсть, iдейну єднiсть поколiнь, що пiд вашим керуванням наша юнь надхненно виконуватиме крилатi пiснi нашої ґенерацiї, що з них виростатимуть гiднi спадкоємцi великої справи. Я певний, що у працi над репертуаром ви передусiм черпатимете з животворного джерела пiсенної культури нашого народу, i що при дружнiй спiвпрацi усiх заiнтересованих ви виведете вашу оркестру на замрiянi вершини чистих гiр.

Хай не покидає вас творчий запал, хай дзвiнко лунає наш урочистий спiв про велику любов до вiтчизни.

Дорогi монтреальцi!

Так, як гарно почали, - так продовжуйте ваше добре дiло. Створюйте сприятливi умови для успiшного розвитку вашого найновiшого ансамблю - духової оркестри “Трембiта”, а вона, гiдно обслуговуючи вашi потреби, стане гордiстю не лише вас самих, а й цiнним надбанням нас усiх.

Наше найвище признання - своєю дiяльнiстю й творчiстю втримувати комбативного духа народу. Ми мусимо докласти всiх зусиль, щоб конструктивними творчими дiями доказати нашу спiвзвучнiсть з визвольними дiями в минулому й з важливими процесами сьогоднi й
завтра, щоб з честю i до кiнця виконати свої обов’язки так, як їх розумiє i чекає наша пiдневiльна, але нескорена батькiвщина.

Робiть! I Бог вам допоможе.

Дорогий Друже Івасю! Найдорожчий мій друже!

Ще так недавно, тільки рік тому, гостювали ми у Тебе, а сьогодні мені приходиться прощатися з

Тобою, оскільки Ти відійшов у вічність, прощатися від тих, які, перейнявши прапор боротьби від

попередніх поколінь, йшли в боротьбі за ті самі ідеї і національні ідеали волі і державности.

Ти - син буремної епохи, дитя доби жорстокої як вовчиця. Прийшовши на світ безпосередньо пicля Першої Світової війни, Ти виростав у високопатріотичній родині свідомого села Шарпанець на національно розвинутій Сокальщині; виростав на непогаслій легенді слави минулих днів, виростав в атмосфері окупантського гніту Польщі. Ти - один із тих, про кого можна сміливо сказати, що кров невинно помордованих була їм повитухою, скрипіт шибениць - колискою, а зойки катованих - замість колискових пісень - вколисували їх до сну. Акції українського націоналістичного підпілля були основним кормом Твоєї юнацької душі. Злітаючі у дорожній пил польські державні орли та нічні заграви поміщицьких стирт визначали, просвітлювали Твій шлях у життя, - шлях, на який Ти став у заранні своєї молодости, - шлях, з котрого Ти не зійшов до останнього свого віддиху. Це був шлях боротьби - боротьби з окупантом, боротьби за волю свого народу. Зразу це була невпинна праця над самим собою, праця над підвищенням ідейного і політичного вироблення, над викристалізуванням свого світогляду.

Зміна окупантів з польських на московських застає Тебе в рядах підпільної оунівської сітки юнацтва, в якій ти пройшов елементарний вишкіл і заправу українського революціонера. Молодь Сокальщини потребувала маяків-світильників в окупантській ночі. І Ти ним був. Ти вів її з собою. У Тобі вони мали зразкового воїна за національну справу. Ти вже певно, свідомо і гідно крокував за Біласами й Данилишинами. Йшов сам і супроводжував інших - старших і молодших від себе. Боротьба була нерівна і жорстока, як доба, в яку ти народився. Ворог шалів, наші ряди поріджувались. Ти уцілів. Закінчив гімназію. Змужнів. У змагу перевірив свої сили й спроможності. І певніше розправляв крила у майбутнє, у лет до сонця золотого.

Зудар червоної і брунатної імперій Ти зустрів на відповідальному посту в сітці юнацтва ОУН. Тоді, рівно 30 літ тому, як і багатьох з нас, Ти пережив найщасливішу мить свого життя, - проголошення відновлення державности 30 червня 1941 р., яке усім нам запирало дух від радости. Та я свідомо ужив слово мить, бо незабаром прийшли знову понурі дні і криваві ночі, - тим разом шалів терор брунатного "визволителя". Голову і членів Державного правління заарештовано. Іван Климів- Легенда, - одна з найчільніших, найсвітліших постатей нашого руху, - став крайовим провідником ОУН. Тобі, Івасю, як студентові медицини у Львові, як випробуваному вже підпільникові і провідникові студентства, припадає почесна і відповідальна функція одного з його ("Легенди") кур’єрів. Одне коротке, двоскладове слово КУР’ЄР, а яка колосальна відповідальність: прізвища, псевда, функції організованих людей, назви станиць, зв’язкових точок, шифри, коди, програма і техніка нашої тогочасної революційної роботи, - це були перші таємниці, що величезним, страшним і дуже небезпечним вантажем спадали на Твої плечі, та через найменшу похибку могли знищити Тебе і багатьох інших. І як неохота юному орляті попадати в кігті хижака, так і Ти у своїй праці всіляко того уникав. Тим паче, що - як сам Ти мені розповідав - доля попереджала Тебе: Тобі приснився віщий сон з дуже докладним перебігом Твого арештування. Ти дуже серйозно потрактував ту осторогу. Все ж наставленої пастки не оминув: точно, докладно, в тих самих місцях і обставинах, як було у сні, Тебе таки дійсно арештували. В Гестапо Ти попадаєш у руки горезвісного ката українських політичних в’язнів - латиського німця Вірзінга. Вірзінг - пострах політичних в’язнів, Вірзінг - хижак, дикий звір у людській подобі. Він з неописаним садизмом кинувся на кришталь Твого серця і душі. Йому, Гестапові потрібні були Твої таємниці. З хижим блиском варварських зіниць він накидався на Тебе усією своєю величезною фізичною силою, щоб зламати невеличкого фізично Тебе. Звичайна рутина допитів і знущань не давала ніяких результатів. Вірзінг

вдається до найстрашніших тортур і катувань. І не раз, і не двічі Тебе, невеличкого Івася з

Шарпанець, відливали водою в калюжі Твоєї крові і знову допитували, і не раз, і не двічі Тебе

скатованого, змасакрованого, непритомного кидали на холодний бетон келії в тюрмі на Лонцького. Кати шаліли, шалів Вірзінг, шаліли його кровожадні служаки. Та маленький Івась Шевчук, кур'єр Легенди, - не здавався. Не здався і тоді, коли його, як клубок скривавлених нервів і м'язів, непритомного вкинули в камеру смертників, щоб дійшов. Як Ти оцілів, ожив, ніхто, і Ти сам не знав. Палець Божий - єдине тут пояснення. Силою свого характеру, свого великого високоблагородного духа Ти переміг страшну фізичну силу, переміг систему й апарат нищення людини. Під час найжахливіших тортур ти не зламався, Ти нікого й нічого не видав, ТИ НЕ ЗРАДИВ. В моменти найбільш рафінованих нелюдських знущань над Тобою, Ти мужньо, як рідко хто, дотримувався "Декалогу": "... ні тортури, ні смерть не приневолять Тебе зрадити тайну." Якщо між смертними є герої, то Ти, Івасю, самим слідством на Лонцького многократно заслужив це високе, почесне звання.

Із скорочуванням німецьких фронтів прийшла евакуація гестапівських в'язниць і Ти, Друже, з

багатьма іншими, ледве живий, попав до концтабору в Авшвіцу. I знов нічим іншим, як волею

Божою, можна пояснити те, що Ти його перейшов. Тут не місце описувати вишукану, до найвищих меж "удосконaлену" систему терору, що панувала в Біркенав, де нас спершу вивантажили, - тут не пора споминати тих, хто загинув вже першої страхітливої ночі і наступних таких же днів, тижнів, місяців. Та ми мали нечуване "щастя": заходами наших старших друзів, а особливо провідника наших в'язнів Миколи Климишина, які залишились ще живими з попередніх транспортів (1942), нас переведено з Біркенав до т.зв. Авшвіц І, де ми мали опіку і допомогу наших, т. зв. старих нумерів. Все ж початкового побуту на страшному 11-му смертному бльоку ми не оминули, і до скону кожному з нас буде привиджуватися ота полуднева закривавлена стіна смерти, під якою виконувано екзекуції приречених на страту. Хто годен змалювати атмосферу жаху і постійної непевности за наступний день, годину, хвилину, ту атмосферу, яка всеохоплюючo, тотально панувала в тому будинку і в замурованому звідусіль подвір'ї 11-го бльоку? Хто в силі передати словами ту широчезну скалю наруг, ту нестримну повінь найдиковинніших знущань, ту велику і постійну напругу нервів, в якій проходили вступні лекції таборових ритуалів, ригору і спробу лягрового життя!... І як сьогодні бачу Тебе, Івасю, винужділого, висохлого, знеможеного до краю, як у таких обставинах Ти ще пробуєш, чим годен допомагати Твоєму старшому, смертельно змасакрованому другові.** Твоє прив'язання

до нього, до члена Організації, до друга дії і недолі перевищувало прихильність і любов до

найріднішого брата. Ви вже тоді видавались нам святими. А потім... А потім пішли довгі, важкі,

незносимі дні непосильної праці, апелів, муштри, побоїв і голодувань. Ось ми будуємо дорогу на т. зв. Солябрюке. Проймаючий до костей холод. Ти в кропив'яних тонких пасяках. Твоє обличчя - це шкіра й кості; посинілий, аж фіолетний, цілий дрожиш, вітер протинає наскрізь. Ти голими руками камінь за каменем вантажиш на тачки (інші возять, мурують), пальці буквально примерзають до каменюк, і все це під потоком шикан, побоїв і знущань. І Ти, як загнаний у безвихіддя олень, лише крадькома з-під лоба зиркаєш кругом глибоко запалими очима, в яких відбитий жах і здивування: невже не гуманніше було б розсікти нас серією з автомата, ніж примушувати проходити таку геєнну? Там, у концтаборі, у тому пеклі на землі, в обличчі кожночасно можливої смерти, кожний виявлявся у всій своїй наготі, - там не було ЧОГО і не було ЯК прикидатися; там кожен показувався на весь зріст своєї величі або ницости. Де як де, а там ми кожного і самих себе побачили наскрізь. І Ти, Івасю, y тих випробуваннях і переходах зареєструвався у нашій пам'яті якнайкраще: як втілення терпеливости, правдивої, непідробної щирости, мужности, як правдивий і до кінця гідний воїн революції, як великий і достойний друг наших найкращих, найсвітліших. Палець Божий вивів Тебе цілим на волю. Воєнні заграви і детонації ущухли, але нікому з нас не вірилось, що так усе й залишиться. Наші землі

наново залила чорна потопа, і Ти не міг вернутись у рідні сторони, до мами і тата, до рідних, яких Ти так глибоко і щиро любив. Поневіряння ... мандри, переміщування і ось Ти в Мюнхені, - студент політичних наук, передовий активіст відновлюваної і розбудовуваної на вигнанні організаційної мережі ОУН. Як студент, Ти виявився надзвичайно здібним і працьовитим: Ти найшвидше з усіх завоював собі симпатії студентів і повагу ректора та професури. Знаменитий, обдарований промовець, Ти від усіх нас виступав на найважливіших імпрезах у нашій Високій школі та в Студентській громаді. Ти очолював студентське об'єднання нашої школи, був нашим речником перед ректором, професурою та Студентською громадою.

А потім... А потім Ти емігрував до Канади. У Ванкувері Ти став промотором оновлення, оживлення нашого суспільно-громадського життя в усіх його секторах. Блискучий, досвідчений аналітик, організатор і промовець, Ти з усією молодечою вервою поринув у вир життя. Доповіді, реферати, сходини, засідання, організування хору, спортової дружини, драматичного гуртка та Осередку СУМ - це все окремі, багаті у щедрий Твій труд етапи праці і осягів ванкуверського періоду. Своєю особистою високою культурою й інтелігентністю, своїм знанням і розумом, тактовністю, лагідністю, життєрадісністю своєї надзвичайно симпатичної вдачі, своєю скромністю, працьовитістю, беззастережною відданістю справі, своїм світлим характером Ти завойовував собі симпатії усіх, буквально всіх: і ново- і староприбулих; і католиків, і православних; і молодших, і старших; і бандерівців, і мельниківців; - і не було нікого, з ким Ти не знайшов би спільної мови, хто не любив би Тебе, хто не сприяв би Тобі, Твоїм плянам і починанням. Своєю молодечою наснагою Ти всіх нас окрилював, стимулював до творчої праці, до конструктивної дії. Поруч згадуваних якостей, у Ванкувері Ти був також знаний як талановитий рецитатор і дуже добрий репортер-дописувач. Несподіванкою навіть тим, хто Тебе знав з ранніх часів, був Твій акторський хист, який так многогранно проявлявся, коли Ти брав участь у постановках п'єс наших і західньо-европейських клясиків. Зокрема в постановці "Тріюмф прокурора Дальського". Український Ванкувер назавжди збереже якнайкращі спогади про Тебе, Друже!

Весною 1952 року наші долі розійшлися. Десь незабаром Ти осів в Едмонтоні, одружився, прийшла родина і збільшені з нею родинні обов'язки. Одначе і тоді не перестав живо цікавитись нашим життям, болів його болями й недостачами, допомагав чим міг. Ти не залишив громади, а служив їй понад міру своїх спроможностей аж до свого фізичного кінця.

Дорогий Друже Івасю! Зворушений до глибини душі, я прощаюся з Тобою, найдорожчим моїм

Другом, від ОУН, від централь ОУВФ та від усіх наших друзів тут і на рідних землях і запевняю, що хоч

За нами бачимо лиш мрій руїну,

А перед нами безконечний шлях,

Тернистий шлях борців за Україну,

Та з нього нам нема куди звертать.

І ми, як і Ти, не зійдемо з нього до свого кінця. Прапори й почесна стійка при Твоїй домовині - не для паради. Вони - символи й уособлення тих формацій, в яких Ти так жертовно працював; через них віддає Тобі свій останній прощальний салют численне членство тих організацій і установ. Спи спокійно, Дорогий, Незабутній Друже! Хай чужинна земля буде Тобі легкою. Найсвітлішу пам'ять про Тебе збережемо на все життя.

____________________________________________

О cлава тим, які не піддалися

Солодкій грі вабливої сопілки,

Які, - як гордий Ганнібаль колись, -

З смертельним не склали спілки,

Кого тропа вела у гірню вись,

Хто не узяв в дарунок пух і грілку,

А в тундру, тайболу й тайґу поніс

Пшеничний шум і шелести беріз.

(Юрій Клен : Прокляті роки).

* Івась Шевчук загинув у автомобільній катастрофі 18 липня 1971 року.

** Мова про Влодка Лобая – “Вугляра”.

  У четвер, 25 лютого 1999 р. д-р Миколi Климишиновi сповнилося 90 рокiв трудолюбного життя на службi свого народу. З нагоди цього свiтлого ювiлею в Українському Культурному Центрi у Воррен, Мiчiґан, ЗСА, українська громада святково вшанувала Ювiлята. (Ред.) 

Згiдно з пресовими повiдомленнями нацiоналiсти в Українi готуються до спецiяльних урочистостей, мiж iншим, до святкувань 90-ої рiчницi з дня народження Провiдника ОУН Степана Бандери. Ми з Вами зiйшлися вiдмiтити 90-лiття одного з його найближчих i найвернiших спiвпрацiвникiв - д-ра Миколи Климишина.

Неуспiхи Українських Визвольних Змагань 1918-20 рокiв зяяли вiдкритою раною дуже болючою молодому поколiнню. Шалiв окупантський терор. Доба була жорстока, як вовчиця. УВО i вирiсша з неї ОУН стали на захiст народу. Обидвi були конспiративнi. В їхнi ряди попадали тiльки найкращi з найкращих. Шевченко, Мiхновський i Донцов формували їхнє iдейне обличя i життєву революцiйну настанову. Адепти пiдпiльної працi виростали на леґендi Крут i Базару, а вiдтак на геройських чинах Бiласiв i Данилишиних. Виростали на воїнiв, що присяглися роздерти смертний присуд земських богiв; вони зродились, щоб за Україну вмерти з вiрою, що за ними “iз кривавих мук встане лявiною страшною мiлiон мiлiонiв розкованих рук’’ (В. Пачовський). Вони дали почин славетнiй, героїчнiй УПА. Вони йшли крiзь дими i полум’я пожарiв, по згарищах, попелах рiдних гнiзд, по трупах упавших друзiв...

Мало залишилось їх iз передової когорти. Одним iз них є наш Ювiлят - доктор Микола Климишин. 90 лiт, вже за молоду проведених у безнастаннiй боротьбi за волю та у суспiльно кориснiй працi годi охопити коротко, анкетним, телеграфiчним стилем. Все ж спробуєм...

Микола Климишин у гронi керманичiв ОУН

Член ОУН з 1927 року, блискуче закiнчивши гiмназiю, Микола Климишин студiює українiстику в Кракiвському унiверситетi у славного професора Богдана Лепкого. Активний пластун. Член студентської корпорацiї “Хортиця”. Пройшовши пiдготовчий конспiративний та iдеологiчно-полiтичний вишкiл ОУН, Климишин дiстає призначення до повної небезпек кур’єрської працi перетранспортовування пiдпiльної лiтератури i зброї з-за границi до Львова. Згодом вiн спiвдiє з Карпинцем, - спершу на польсько- чеському кордонi, а вiдтак у хемiчнiй лябораторiї ОУН.

В Краю йде протиасимiляцiйна акцiя. Iз шкiл i установ у пил дорожнiй злiтають польськi орли i портрети державних достойникiв... Нiчну темiнь просвiтлюють заграви палаючих помiщицьких стирт... Скриплять шибеницi... Ллється кров невинно помордованих... У вiдповiдь приходять вiдплатнi дiї українського нацiоналiсти ного пiдпiлля... Ганебна пацифiкацiя i масовi арешти 30-тих рокiв доводять до атентату на мiнiстра П’єрацького 1934 року, у зв’язку з яким, крiм Бандери, арештованi також Карпинець i Климишин за виготовлення бомби.

Вiдбувся славнозвiсний Варшавський процес, на котрому, як стверджують навiть вороги, “Бандера, Карпинець i Климишин вели себе дуже гiдно”*, з великим почуттям вiдповiдальности перед свiтом, перед майбутнiми поколiннями й iсторiєю. В часi процесу Климишиновi прийшлося пережити дуже болючi моменти з приводу зневiри, заломання i зради товаришiв. Там Климишин мужньо устоявся перед найбiльш рафiнованими пiдступами прокурора i слiдчих. Якою ж душевною велччю, яснiстю думки i чистотою серця потрiбно було володiти, щоб зберегти при всьому цьому нездоланну вiру у справедливiсть свого дiла i бути готовим прийняти смерть, щоб залишити гiдний приклад тим, кого вiн виховував. Ми, молодi знали про все це з преси.

Разом з Бандерою та iншими Климишин мав смертний, згодом змiнений на досмертний вирок. У варшавськiй тюрмi вiдсидiв пiвтора року на одиночцi у кайданах. Пiдчас переходiв i транспортiв їм накладано на ноги такi важкi кайдани, що їх кожен раз мусiли розрубувати ковалi. По процесi та пiсля одиночок у Мокотовськiй тюрмi Миколу Климишина разом з iншими перевели до найстрашнiшої тюрми в Польщi, що звалася “Святий Хрест”. Жахiття режиму лихозвiсної“Святохресної” тюрми заслуговує на окреме вiдмiчення; вони загально змальованi у 1-ому томi в “Походi до волi”. Як вибухла нiмецько-польська вiйна, Климишин щасливим збiгом обставин, бистрою орiєнтацiєю, кмiтливiстю й вiдвагою видiстався зi смертного походу на волю.

На волi перше були розчарування українським Берлiном, вiдтак органiзацiйна праця в Краковi; там же зустрiч з Бандерою. Тодi ж одружується з вiрною подругою-пiдпiльницею, абсольвенткою права - Оленкою Нєдзьвєцькою, що була зв’язковою Крайової Екзекутиви ОУН. Вона також бувала суджена й ув’язнена.
 

Вiд Бандери Климишин отримує новi доручення у працi Органiзацiї, займається дослiдженням справи Барановського i Тураша. За тим слiдувала важлива, вiдповiдальна роля у полагодженнi “розбрату”, де Климишин до кiнця не втрачає надiї на позитивну розв’язку конфлiкту. Нажаль так не сталося.
 

Згодом, на доручення Бандери, вiн стає Провiдником Пробойових частин ОУН, а також бере участь у Комiсiї Державного Плянування та у II-му Великому Зборi ОУН.

З вибухом нiмецько-совєтської вiйни М. Климишин стає Провiдником найчисленнiшої (Пiвнiчної) з Похiдних Груп ОУН, якi проробили колосальну роботу на Схiднiй Українi. Важкi ризикованi пережиття в походi на Схiд, де не раз мусiв дуже обережно обминати наставленi пастки, i звiдки також має глибокозворушливi спомини, як наприклад, з мiста Малин з потрясаючими вражiннями iз зустрiчi з самотнiм старим дiдом на купi камiння, цегли i дерева у дощенту зруйнованому мiстi. “О, Боже! Чи правда це? Ти змилувався над нами?” – не довiряючи, що совєтiв вже нема, перестрашено питає дiд. А в пiдземеллях без свiтла, як щурi, - гурт спливаючих ще кров’ю вiд поранень пiдчас бомбардувань недобитих бабусь з онуками, без шматочка хлiба, без води, без медичної опiки. Картина, яка абсолютно заслуговує на гiдне малярське i фiльмове втiлення.

На кiнець Схiдньої епопеї, за дуже влучним висловом Климишина, “як до нiмецького топора пристало українське топорище”, - цебто, як ґестапiвцям до помочi стали нашi “собраття”- на дiї Похiдних Груп грянув ґестапiвський погром. Тодi пiд безпiдставним закидом “братовбивства” Миколу Климишина 6 вересня 1941 року у Житомiрi арештують. Затим пущено в дiю найгидкiшi, бо вiд “своїх”, пiдступи i провокацiї, етапи i слiдства... Усе в умовах дикунських тюремних знущань i ґестапiвських звiрських катувань пiдчас допитiв, коли молодого, здорового Миколу так змасакрували, що був три доби непритомний, i пiсля чого вiн без допомоги не мiг навiть встати, щоб iти на новi допити (“В походi до волi”, т. II, ст. 15).

З черги транспорт до Львова i “славетна” тюрма на Лонцького. Жахливi вiдносини, жахливi порядки, жахливi гiгiєнiчнi обставини, жахливе усе. З в’язницi на Лонцького транспорт з друзями-спiвв’язнями до Кракiвської тюрми на Монтелюпiх, де на початку їхнього побуту була справжня божевiльня. З плином часу усе поволi внормовується, а праця в городi дає навiть нагоди зустрiчатися з дружиною i маленьким синочком та з друзями з волi. Для Климишина i Ленкавського Органiзацiя пiдготовила майже безризиковну втечу. Одначе з почуття
вiдповiдяльности за долю друзiв-спiвв’язнiв Климишин з Ленкавським вiдмовилися вiд тiєї можливости.

20 липня 1942 року одна група українських полiт-в’язнiв, в котрiй, мiж iншими, були Василь Бандера i Степан Ленкавський, була вiдправлена до Авшвiцу, звiдки, згiдно з iнформацiями бувальцiв, iснувала тiльки одна дорога на волю - комином. Другим транспортом до Авшвiцу (8 серпня 1942) з рештою українських в’язнiв вiдбув i М. Климишин. Подiбно як в Краковi, так у дорозi до Авшвiцу, з уваги на долю родини i друзiв, Микола не спокусився на одчайдушну спробу можливої втечi.
 

Нечувана жорстокiсть, нелюдський терор i жахiття були домiнантними характеристиками нiмецьких концтаборiв. “Убивай, щоб не бути убитим!” - такою була основна девiза життя в Авшвiцi.
 

Разом з iншими провiдними членами Органiзацiї д-р Микола Климишин пережив ото пекло органiзацiйно-стабiлiзацiйної стадiї Авшвiцу. Там вiн прямо чудом був урятований вiд смерти з рук полякiв, котрi, викiнчивши обидвох братiв Бандери (Василька i Олексу), готувались вбити i його, як спiвучасника атентату на мiнiстра П’єрацького.

Микола Климишин як Провiдник українських полiтв’язнiв

Непересiчною iнтелiґентнiстю, феноменальною притомнiстю ума, бистротою орiєнтацiї i вiдвагою та дуже добрим володiнням нiмецькою мовою Климишин знаходив щасливий вихiд iнколи з найбезнадiйнiшої ситуацiї. Рятувався сам i рятував друзiв-спiвв’язнiв, що прибували до того пекла першим i другим транспортом.

Тут подам дещо з особистих спостережень. Прибувши в жовтнi 1943 року т. зв. Львiвським транспортом в’язнiв до новозбудованого лагеря в Бiркенав, ми по кiлькох днях зорiєнтувалися, що нам тут швидко буде кiнець. В Бiркенав тодi ще панували порядки первiсного Авшвiцу, тут ще царила система безоглядного викiнчування в’язнiв. А завдяки Миколi Климишиновi та Богдановi Комарницькому нас по декiлькох тижнях перевели до первiсного лагеря, де нашi старшi полiтв’язнi перебували вже разом на 17-ому бльоцi. Для нас це було рiвнозначне з врятуванням нас вiд певної смерти.
 

Ще з описiв Варшавського процесу Климишин став для нас леґендою. В Авшвiцi вiн був Провiдником українських полiтв’язнiв. Нам було тодi по 18-20 лiт. Виснаженi пiсля тюрем, переслухань i транспортiв, по кiлькох тижнях рiзних перипетiй, заходами Климишина, ми також опинилися на 17-ому бльоцi. Менi припало лiжко нижче Климишина.

Буває, що ближчi спiвжиття розвiнчують найбiльших, обуденнюють леґендарних, доводять до розчарувань. Зовсiм не те з Климишиним. Бувши в авреолi слави наших найбiльших, Климишин в Авшвiцi своєю поведiнкою, дружнiм поступуванням, всiєю iнтеґральнiстю своєї великої особливости беззастережно пiдтвердив i закрiпив свiй дотогочасний престиж i славу, заслужив безспiрний авторитет i симпатiї як старших, так i, зокрема, молодих спiвв’язнiв. Найвищi, найвишуканiшi титули взятi разом не заступлять того, чим було i є для нас iм’я цього незрiвнянного нашого Провiдника, Друга i Командира. Тож дальше я буду звати д-ра Климишина просто по-кацетному - Микола.

Бувши в самiй основi дуже добрим, зичливим, привiтним i ввiчливим, Микола водночас був вольовим, вимогливим не лише до iнших, але передусiм до себе самого. Мимо своєї безсумнiвної духової величi, Микола був дуже скромний. До кiнця перебування мiж нами Климишин подiляв усi невигоди кацетного життя, їв ту саму брукв’яну зупу, спав, одягався i працював як усi iншi.

Микола дуже пильнував, щоб новим, хирлявим, викiнченим чи хворим спiвв’язням чимось допомогти. Окремо дбав про тих, котрi щойно прибули з транспорту, тобто з тюрми. Ними Микола опiкувався прямо по-батькiвськи. Так було i з нами. Завдяки своїй освiтi i знанню мов, Микола в той час працював уже в лагернiй канцелярiї. Тож маючи контакти, вiн постарався позмiнювати нам нашi працi при будовах дорiг, на “колен пляцах” та iнших найважчих роботах, де ми викiнчувалися, i попримiщував нас на працi пiд дахом. В кацетних обставинах це означало продовження нам життя. Через Олексу Пелипонька Микола також сприяв допомозi нашим дiвчатам з жiночого лагеря. (Пелипонько працював у пральнi...)

Як правило, Микола не пiшов спати не перевiривши перед тим “цуґанґiв”. Як нинi бачу: було це десь рiк по нашому прибуттi... Зближається “лiхт авс!” (пора гашення свiтла). Бiльшiсть з нас уже пiд коцами... А Микола, проходячи попри лiжка “цуґанґiв”, - тодi це були молодi закарпатцi, - вiд одного до другого, перепитує: “Ви хлiб на завтра маєте?” Той, знiтившись, “та... та маю”. Микола тоном добродушного, але безцеремонного друга: “ану покажiть”. Звичайно, той не мав що показувати. Так Микола перепитав усiх нових: того за теплою сорочкою, того за
черевиками, того за шапкою, того за чим iншим. Вiн докладно орiєнтувався, де котрий з них працює i що кому найконечнiше потрiбно. По такiй перевiрцi (“ану покажiть!”) Микола iшов до нас, обжилих вже нумерiв i розпоряджався що котрий з нас мав “зорганiзувати”: той буханку хлiба, той теплу бiлизну, той пару черевикiв i т. д. - усе залежно вiд працi кожного з нас. Я, наприклад, працюючи в той час у Бекляйдунґскаммер (одяговий, взуттєвий магазин) з лагеря виходив у старих, подертих черевиках, а маючи малу ногу, на працi вбирав малi добрi черевики, а на них ще однi добрi великi. На брамi пiдчас перевiрки нiхто з охорони (хоч контроля була дуже строга) до того не додумався.

Коли ми є при “лiхт авс”, то скажу, що не пам’ятаю випадку, коли б Микола пiшов спати не помолившись. Глибоко, правдиво вiруючий, вiн опреться бувало, лiктями на лiжко, обличя в долонi, i поринає у щиру розмову з Творцем. Так кожного вечора.
 

Микола вносить сонце

Микола - надзвичайно талановитий промовець, очаровуючий розповiдач. Не уявляю, щоб хтось мiг природнiше, простiше й переконливiше звертатись до гурту. I мова Миколи така щира, спокiйна, плавна i лагiдна. У нiй вся його душевна чистота, шляхетнiсть i доброта. У нiй найправдивiший вiн. Пригадую Великоднi свята 1944 року. Якi вони в кацетi?... Все ж зiбрались ми на 1-шiй, на бiльшiй штубi, щоб спiльно провести годинку-двi. Обсiли всi горiшнi лiжка. Микола говорив. Атмосфера була пригнiчена, майже понура. Микола дуже тонко її вiдчував. На патетичну бомбастику не було мiсця. В таких обставинах найменша нотка штучности, надуманости дуже разить. Проводячи аналогiю мiж страстями Христа i нашої нацiї, Микола перейшов на нашу долю, - нужденну, гiрку, безперспективну. А тут, як на замовлення, у схiднi вiкна вперлося молоде, ясне, радiсне сонце. I Микола до нас: “А от, дивiться, сонце... для кого воно свiтить?!...” I понеслись повнi вiри, райдужного оптимiзму слова надiї... Я не потраплю передати того, як природно це в нього вийшло i як той спонтанний, та майже наївний риторичний прийом подiяв на нас. Не пам’ятаю хто б не мав слiз на очах.

Одною з наймаркантнiших рис Миколи була його життєрадiснiсть, отой його оптимiзм, що ним вiн заряджав усiх навколо себе. Бувало, набирають у транспорти, чи є якiсь iншi причини до дуже сумбурного настрою на штубi (цебто в кiмнатi)... А тут ввiйде енерґiйним, рвучким кроком, бадьорий, розсяяний Микола, трiсне своєрiдно пальцями i вимовить “цик, хлопцi, добра є”,... i всiм якби рукою вiдняло сум i журбу. На штубу, нiби, снiп сонця внiс. Суґґестивної сили великої, свiтлої Миколиної особистости нiхто з нас не годен переоцiнити.

Як командировi Похiдної Групи Миколi доводилось бути на наших Схiднiх Землях. Сам вiн був безтямно закоханий у тамошнiх наших людей... А як вiн умiв про них розповiдати! - i своїми чаруючими розповiддями нас у них позакохував. Там вiн навчився багато народнiх, типово надднiпрянських пiсень, i сам, або з iншими, чудово, мрiйливо, надхненно, задушевно їх виконував. I як безмiрно багато вони, тi пiснi, нам розповiдали i про той нарiд, що їх створив, i про його iсторичнi пережиття, i про самого Миколу!.. А хлопцiв зi Сходу вiн як рiдних братiв приводив до нас на штубу, i чим мiг - допомагав.
 

Рятування з транспортiв

Рiшучiсть, готовiсть до посвяти - це одна з невiд’ємних, органiчних рис справжнього провiдника. Я вже згадував як Микола вирвав нас з Бiркенаву до Авшвiцу i як попiднаходив нам кращi мiсця працi. Тут ще зазначу, що згодом, Микола неодноразово рятував багатьох iз нас iз транспортiв, - в тому числi i мене та мого брата Михайла.

В тодiшнiх мiжкацетних вiдносинах висилка на транспорт була рiвнозначна зi смертю. В Авшвiцi на 17-ому бльоцi, живучи гуртом, ми собi взаємно чим могли допомагали. Вирваного ж з нашого гурту в’язня, кинутого на поталу долi, в iншому кацетi чекала певна загибель.

Пригадую, як у якомусь транспортi, що мав досить нагло вiдходити, опинилось кiлькох наших друзiв. Часу на формально-леґальнi iнтервенцiї вже не було. Конечно було йти на ризиковий “шорт кат”. I на нього без вагання пiшов наш Микола. Треба знати, що у лагерi не те, що до офiцера, але й до рядового есесмана в’язень не смiв отак собi пiдходити i говорити. А тут, - бачимо через вiкно (була обiдня перерва): йде вулицею помiж нашим бльоком i кухнею ляґерфюрер оберштурмфюрер Геслер, а напроти нього зразково, по-вiйськовому виходить i вiдрапортовується Микола Климишин. Ми застигли. Якби так на мiсцi Геслера був заступник рапортфюрера Кадук, садист, що з дикунською насолодою знущався над в’язнями, то Миколу не минула б куля на мiсцi. Це був з кожного погляду глибоко вражаючий момент, а - взявши до уваги обставини - навiть своєрiдно iмпозантна картина. Прошу собi уявити, який контраст: Провiдник українських полiтв’язнiв у пасяках дiлово, по вiйськовому говорить на вулицi з лагерфюрером при всiх регалiях. На наше велике здивування i неописану втiху Геслер виявився людянiшим, нiж можна було сподiватися. Вислухав Климишина. I на спiльну радiсть нас усiх нашi хлопцi звiльненi з транспорту були вже ввечерi на штубi.

Iншим разом у подiбнiй ситуацiї був мiй брат Михайло. А недовго перед евакуацiєю Авшвiцу був i я сам з iншими друзями. Виписали нас на транспорт, перевели на транспортний бльок, тато з братом i найблищими друзями попрощавшись, вiдплакали по менi, i виглядiв на рятунок не було. Настав день вимаршу за лагер до поїзда. Зформованi у п’ятки, ми повiльно наближаємось до вихiдної брами... Вже виднiє iронiчний напис над нею: “Арбайт махт фрай”... I тут, в останнiй хвилинi, приганяє на мотоциклi рапортфюрер Клявзен, - сам як чорт з картини Альбрехта Дюрера,** - затримує нашу колону i командує “лiнкс ум!”, а вiдтак: “Бандера льойте, - австретен!” (Люди Бандери, - виступити!) По його обличчi годi було пiзнати: погано це для нас, чи добре. Гостра, як звичайно, бездушно-холодна, рiзка iнтонацiя його голосу також не казала нам нiчого. Збентеженi, не розумiючи, що дiється, виступаємо i стаємо в дволаву... - “Бльок зiбцен - абмарш!” - далi командує Клявзен. Вухам своїм не вiрячи, не йдемо, а летимо на свiй бльок до рiдних i друзiв. Безмежно вдячнi, ми того Миколi нiколи не забудемо. Дякую, Дорогий Друже Миколо!
 

Дарунок св. о. Миколая

До чеснот i прекрасних рис вдачi й характеру доходила ще й Миколова зовнiшнiсть. Дуже пристойний, завжди ледь-ледь усмiхнений, з прямим вiдкритим поглядом, гарно збудований, з виразно помiтною першорядною вiйськовою виправкою i шиком, Микола мiг служити прикладом гармонiйної єдности духу i тiла. Ясно, що нам молодим це окремо дуже iмпонувало. Ми уявляли, що в нормальних умовах Микола мусiв би бути нашим маршалом.
 

Узявши все разом, Микола був втiленням iдеалу провiдника i командира. Ми його обожнювали i дуже щиросердечно любили. Тож коли 19 грудня 1944 року (на самого Миколая) на вечiрньому апелi, мiж iншим вичитали i Миколiв номер (57340) на звiльнення, то ми були дуже щасливi, що наш улюблений Провiдник йде на волю, а в одночас з острахом усвiдомляли, що залишаємось як курята без квочки, бо другого Климишина мiж нами не було.

З Авшвiцу Микола Климишин залишився у пам’ятi назавжди як живий символ, як втiлення найкращих людських чеснот, як найшляхетнiше горiння найблагороднiших прикмет Людини з великої лiтери, найвзнеслiших рис правдивого Друга, пiдпiльника-революцiонера i Провiдника-Командира.  Для нас вiн був, є, i залишається ГЕРОЄМ!
 

Микола Климишин на волi

По вiйнi, влаштувавшись з родиною у Мюнхенi, Микола Климишин став до диспозицiї Органiзацiї. Був Тереновим Провiдником на Нiмеччину, зв’язковим вiд Органiзацiї до окупацiйних властей. Сповняв ряд iнших функцiй, призначених Бандерою. Тим часом закiнчив свої студiї i захистив докторську дисертацiю з української лiтератури. За той час саме життя виявило факти, якi документально ґрунтовно спростовують справу Житомирської трагедiї, i тим остаточно очищують Миколу вiд безпiдставних закидiв, доказавши, що Роттердам i Житомир - дiло тiєї самої руки.
 

9 квiтня 1949 року Климишини виїхали до Америки.

Попри працю на прожиток, д-р М. Климишин проявляється тут як принциповий публiцист i постiйний спiвробiтник українських перiодикiв у дiяспорi. Вiд 1955 р. д-р М. Климишин стає членом Головного Проводу ОУН, головою Ради Органiзацiї та референтом окремих доручень. Надзвичайно тактовний, Богом обдарований промовець вiдвiдує з рефератами, доповiдями нашi бiльшi скупчення Америки, Канади та Европи. Бере активну участь у громадському секторi. Опрацьовує спогади i регiональний збiрник Станиславiвщини. Його книги “В походi до волi” - це небуденнi, захоплюю i лiтописи геройства i страждань , це лицарський епос нашої останньої iсторичної доби, це щирий, талановитий, до болю правдивий образ етапiв нашої боротьби. В них, як i в його публiкацiях, чiтко вiдбивається пульс епохи та гострота актуальних проблем; в них вiдчувається духово-iдейна наснага його героїв до дiї, до чину. В них д-р Климишин дуже яскраво описав надзвичайну “вiдшумiлу молодiсть свою” i свого поколiння.

Було б непростимим грiхом не згадати, що вiрним, щирим другом у життi, у всiй органiзацiйнiй, громадськiй i полiтичнiй працi була високоблагородна душа - достойна дружина д-ра Климишина панi Оленка з Нєдзьвєцьких.
 

Дорогий Друже Миколо!
 

Ваше життя є уосiбленням високорозвинутого почуття обов’язку i всевiдданости справi визволення України. Клонимось у глибокiй пошанi перед маєстатом такої величi, жертвенности i самопосвяти, якi Ви проявили на протязi свого, повного трудiв, небезпек i самовiдречення, героїчного життя.

З благословенної нагоди Вашого 90-лiття приймiть вiд нас - Ваших добрих друзiв - та вiд усiх Українських Молодiжних Ансамблiв з Торонто - сердечний, щиро-дружнiй привiт i щонайкращi побажання.
 

Нехай i надалi не гасне вогонь Ваших свiтлих задумiв i благородних вчинкiв. Хай Вселаскавий Господь i надальше так щедро надiляє Вас i Вашу Високошановну Донечку панi Уляну своїми всеблагими ласками на МНОГI I БЛАГI ЛIТА!
 

Василь Кардаш

* Журнал “Дзвiн”,чч. 1 i 2, 1990, журналiст Полiкарп Шафета.
** Альбрехт Дюрер (1471-1528), визначний нiмецький мистець доби ренесансу. Тут натяк на його картину “Лицар, смерть i чорт”.