1. IСТОРИЧНА ОСНОВА "СЛОВА"
Оборона Київської Русi вiд степових кочовикiв половцiв була одним iз найважливiших завдань наших князiв ХI- ХII ст. Нападицього дикогоплемен iз над рiки Дону i причорноморських степiв було постiйним лихом України. Напавши на Русь уперши 1061 року, половцi частими нападами й грабунками пустошили її землi аж до середини ХIII ст. Мало допомагали мирнi договори з половцями й одружуванн князiв з дочками половецьких ханiв. Князiвськi мiжусобицi та неодностайнiсть, неузгодженнiсть в дiях були основними причинами їнiх неуспiшних виступiв проти кочовикiв. Бувало, що, воюючи один з одним, окремi князi брали собi на допомогу половцiв, самi приводили ворогiв на свої землi. Як вiд князiвських мiжусобиць, так вiд половецьких нападiв дуже терпiла цiлiсть країни, гинула сила "Дажбожого внука" , - як тодi звали себе русичi.
Щойно по угодi великого князя Святослава Всеволодича (з Олеговичiв) з Ростиславичами (1181р.) настав своєрiдний внутрiшний мир, що дозволив на успiшну i, вiдносно, iнтенсивну протиполовецьку акцiю наших князiв. Вже, як подає лiтопис, 1183 року великий князь Святослав, утихомiрюючи та закликаючи до єдности розсварених князiв, з допомогою декотрих iз них ходив на половцiв i завдавав був їм серїозної поразки. Узяв був навiть у полон одного iз їхнiх ханiв -Кoб’яка.
Саме з тих часiв, з часiв протиполовецької кампанiї наших удiльних князiв дiйшов до нас надзвичайноважливий документ, напрочуд гарний, високопоетичний твiр, що змальовує один з епiзодiв протиполовецької боротьби княжої Русi. Це поема про похiд Новгород-Сiверського князя Iгоря на половцiв, котрий вiдбувся 1185 року.
Вiйськова слававеликого київського князя Святослава не давала спокою його - з природи неспокiйному, нерозважно вiдважному й своєрiдно благородному двоюрiдному братовi князевi Iгоревi. Не порозумiвшись з київським князем Святославом, князь Iгор з молодшим братом Всеволодом, з племiнником Святославом Олеговичем та з своїм сином Володимиром вирушив i собi в похiд на половцiв. Похiд закiнчився нещасливо: русичi потерпiли повну поразку, князi попали в полон, а половцi, роззухваленi перемогою, напали i дуже понищили пiвнiчнi українськi землi. Цей похiд став темою найвидатнiшої пам ятки лiтератури i культури древньої Русi - Слово о полку Iгоревiм *. Крiм Слова про цей похiд розповiдають також лiтописи. Найдокладнiше оповiдання є в Київському Лiтописi за Iпатiївським списком, - в ньому є подробицi, котрих нема в поемi.
* Слово "полк" у тi часи означало не лише вiйськову одиницю, але i похiд, битву.
Вирушивши в похiд у вiвторок 23 квiтня 1185 року, князi вислали стежi. Тi, повернувшись, сповiстили, що обставини для княжих дружин несприятливi. Крiм того вже в час походу, на берегах Дiнця застало їх затьмiння сонця (справдi було по полуднi 1.V.1185р., за київським часом), що в тi часи уважалося лихою ознакою, вiщуванням невдачi. Одначе вiдступати перед небезпекою не було в характерi, нi в кодексi чести князя Iгоря i його родичiв. Їм це було б невиносною ганьбою: Якщо так вернуться, не бившись, сором буде нам гiрше смерти вiдповiдає князь Iгор на слова остороги.
В п’ятницю 10 травня Iгорева дружина зустрiлась з половцями. Заскочити половцiв несподiваним нападом, як розраховував Iгор, їм невдалося. Напроти добре зорганiзованих i вiдповiдно пiдготовлених сильно переважаючих половецьких полчищ на березi рiки Сюурлiя Iгор розтошував свої сили у шiсть полкiв:посерединi став полк Iгоря, праворуч - полк Буй Тура Всеволода, лiворуч - полк Iгоревого племiнника Святослава, спереду - полк Iгоревого сина Володимира i полк чернiгiвських ковуїв*. Найкращi стрiльцi-лучники вибранi зi всiх полкiв стали на самому передi. Напроти них уставились своїм боєвим строєм половцi. Перед боєм князь Iгор звернувся до своїх дружин з закликом: "Браття - цього ми прагнули, а вдаримо (на них)!"
* Ковуї - вiйська з обрусiлих кочовикiв, прижилих степовикiв, наємникiв.
Вистрiливши (давши сальву) з лукiв, половцi повернулись втiкати. За ними погнались переднi полки чернiгiвських ковуїв i Володимира Iгоревича. Князь Iгор i його брат Всеволод, зберiгаючи боєвий лад своїх полкiв, пiшли за ними. Перший бiй був виграний. Княжi вої оволодiли половецькими боєвими татрами (вежами) i пiзно нiччю повернулись з трофеями i з полоном.
На другий день, в суботу на свiтанку, зiбравши великi сили, половцi обступили княжi дружини мов дрiмучий бiр . I була страшна цiлоденна битва. Одначе нi великий героїзм Iгоревого брата Всеволода, нi хоробрiсть самого Iгоря, (що був у бою ранений у лiву руку), нi мужнiсть його дружинникiв не вирiшили цiєї битви в користь русичiв.
Третього дня, в недiлю пiд полудень Iгореве вiйсько зазнало нової поразки: з усiх воїнiв всього 15-тьох залишилось в живих, князi попали в полон, а половцi пiшли з вiдплатною акцiєю на українськi землi: напали на Переяслав, захопили ряд мiст i сiл, усе спалили i вимордували населення.
В полонi Iгоревi жилося не зовсiм погано, бо дочка хана Кончака була засватана за полоненого Iгоревого сина Володимира. По деякому часi (приблизно через рiк), влучивши момент, коли половецькi вартовi перепившись спали, князь Iгор з хрещенним половчином Овлуром* (Лавором) утiкає з полону. Ховаючись вiд половцiв одинадцять днiв iшов Iгор заки прибув у свої сторони. I так як на вiдомiсть про поразку сумувала вся руська земля, так тепер, дiзнавшись про втечу кн. Iгоря з полону усi радiли i веселились. Пiзнiше за свою поразку кн. Iгор нераз вiдплачувався половцям.
* Мати Овлура була з руських, христiянкою.
Стiльки, приблизно, про даний похiд Iгоря в лiтописi.
Серед дружинникiв Iгоря був освiчений високоталановитий спiвець-поет, що глибоко пережив цю виправу i поразку, та склав про неї невмирущу поему "Слово о полку Iгоревiм" .
На думку дослiдникiв "Слово" було написане 1187 року, бо цього ж року померли князi Iгор Святославич, Всеволод Буй Тур i Володимир Iгоревич, о котрих звертається ще як до живих, i в тому ж роцi повернувся з полону син кн. Iгоря Володимир, одружений з дочкою половецького хана Кончака, про що згадується у творi.
2. АРХIТЕКТОНIКА I СТИЛЬ "СЛОВА"
Вiд лiтопису "Слово" вiдрiзняється передусiм висвiтленням i розумiнням подiй. З самими iсторичними фактами, з їх скiлькiстю i послiдовнiстю автор "Слова" поводиться вiльнiше, вiн менше дбає про точнiсть їх передачi. Наприклад, згадку про затьмiння сонця, що вiдбулося вже пiдчас походу, автор "Слова" переносить на початок оповiдання. У лiтописi немає мови про "сон Святослава" , нi про його "золоте слово" , анi про його звернення до iнших князiв, як i нiчого не говориться про дружину кн. Iгоря Ярославну, що її вводить автор у поему як символ загального плачу Руської землi за своїми князями i воїнами.
Оповiдання лiтопису про похiд Iгоря - це звичайна "воїнська повiсть" iз прийнятим у тих часах релiгiйним забарвленням описуваних подiй. Для лiтописця напади половцiв - це одна iз "кар Божих за грiхи нашi" . Автор же "Слова" змальовуючи похiд у високопоетичнiй формi та оцiнюючи минулi й тогочаснi подiї з позицiй високої державницької свiдомости i патрiотизму - факти половецьких набiгiв бачить як наслiдок безладдя тогочасної Русi, мiжусобиць й е'оїстичної полiтики удiльних князiв. У "Словi" маємо негодування i осуд такого їхнього поступування.
Як своєю побудовою, так i стилем "Слово" помiтно вiдрiзняється вiд лiтературно-поетичних творiв Х-ХI ст. (лiтописи, житiя, поучення, тощо). Рiзницю можна зауважити мiж проповiддями ХI i ХII столiть, мiж "Житiями" ХI ст. та "Печерським патериком" ХIII-го., мiж ранiшим "Поученiєм Мономаха" i пiзнiшим "Моленiєм Даниїла".
Спорiднене з творами отого пiзнiшого стилю i його типовим представником є "Слово о полку Iгоревiм" . Про особливостi староукраїнського епосу можемо зробити тiльки дуже скупi висновки. Все ж, загально взявши, можна зауважити, що ранiшим творам київської лiтератури ХI ст. властива певна структурно стилiстична монументальнiсть. Їхня увага зосереджувалася на змiстi, що його автори викладали реалiстично, "дiлово" , описували конкретнi подiї з певною комунiкацiйною метою. Уживання стилiстичних прикрас було замiтно обмежене. Композицiя творiв була вiдносно проглядна i проста. Розповiдь на протязi цiлого твору, або принаймнi у кожному окремому роздiлi йшла вiд автора, зосеред жувалася на однiй думцi, рiдко вiдхиляючись вiд неї, - цебто виклад був з однiєю темою - монотематичний. "Менi здається, що початок 12-го столiття утворює певну межу мiж рiзними лiтературними стилями" .*
*Д. Чижевський, Iсторiя української лiтератури , УВАН, Нью Йорк, 1956, стор. 69.
Лiтературнi твори ХII ст. структурно i стилiстично змiняються. До їхнiх питоменностей приходять свiжi, нови риси. На мiсце одностайної монотематичної монументальности творiв ХIст. приходить рiзноманiтнiсть прикрас кожного твору, котрi нерiдко притьмарюють провiдну думку та змiнюють характер твору. Та й самий змiст творiв не буває вже таким одностайним, яким вiн здебiльшого був у творах попереднього столiття. Ускладнюється архитектонiка, помножується, кiлькiсно збiльшується,(хоч масштабно здрiбнюється) диференцiюється тематика, видозмiняється, диферсифiкується спосiб викладу: провiднадумка не розвивається просто у творi, як колись, а проходить через численнi осiбнi мотиви, з яких зiткано цiлiсть, всю будову твору. Змiнюється форма i мова творiв, стиль стає бiльше кучерявим , автори подають матерiял бiльш авторитетно i дидактично. Разом з головною темою у творi розвивається ряд побiчних допомiжних тем, якi, доповняючи головну, всю складну тканину твору уподiбнюють до многобарвного килима.
Стаючи пiдставовим у ХII-ХIII ст. символiчний свiтогляд приводить до розвитку "символiчного стилю" в лiтературi. Простi, колись, порiвняння замiнюються тепер символiчними картинами: весна -це символ воскресiння,битва це пир або весiлля; замiсть змальовувати дiйснiсть, на неї тепер часто лише натякають рiзними iншими образами.
"Слово о полку" писане вже в дусi тiєї доби, i з боку своєї композицiї є мозаїкою, твором, цiлiсть якого складається з окремих частин, котрi в свою чергу є сумою декiлькох менших роздiлiв i пiдроздiлiв. "Слово" побудоване з взаємно переплiтаючихся картин сучасного i минулого, з лiричними вставками й авторськими втручаннями та цитуванням спiвця дружинного героїчного епосу -Бояна. На змiну простотi, ясности, одностайности i проглядности творiв ХI ст. тут приходить скомплiкованiсть змiсту i викладу. З причини вiдносно пiзного вiдпису "Слова" (не ранiше XVI ст.) знайденого в одному збiрнику*, та через не дуже добре вмiння видавцiв читати старi тексти маємо у "Словi" також мiсця, котрi й досi залишаються неясними, заплутаними. Проте, поминаючи їх, тi неясностi, композицiя "Слова" як цiлости - прозора.
* В науковому та поетичному обiгу "Слово" з явилося наприкiнцi XVIII ст., коли його знайдено в одному збiрнику переважно "свiтських" творiв. Сам збiрник згорiв у пожежi Москви 1812 р.
В загальному, умовно Слово прийнято подiляти на 3 частини: вступ, головний виклад, закiнчення.
Твiр починається заспiвом, в якoму - нав'язуючи до спiвiв i стилю Бояна автор виявляє свiй намiр правдиво оспiвати дiйснi, не вигаданi "як за замислом Бояна" , подiї тих лiт. Згадуючи поетичну манеру Боянових спiвiв та навiвши головнiшi подiї i персонажi його пiсень, автор конкретизує свiй плян: починати своє оповiдання вiд Володимира старого* аж до нинi - молодого Iгоря часiв, котрий "... укрiпив ум одвагою своєю i вигострив його мужнiстю свого серця; сповнившись войовничого духу, повiв свої хоробрi полки на землю половецьку за землю Руську".
* Князя Володимира Мономаха.
За тим iде опис походу, частина поеми, що в нiй є декiлька окремих пiдроздiлiв. Допускаючи вiльне ставлення до самих фактiв, згадку про затемнення сонця, яке за лiтописом сталося вже пiдчас походу, автор переносить на самий початок оповiдання. Ця "лиховiсна ознака", що мусiла насторожуюче вплинути на пройнятих язичеськими вiруваннями "русичiв", не лякає i не стримує Iгоря вiд його намiрiв "списа переломити кiнець поля половецького ... або напитись шоломом iз Дону".
Короткими, вираз ними штрихами поет накреслює образ мужнього, рiшучого, хоч дещо нерозсудного князя, нашкiцовує картину органiзацiї самого походу.
Звертаючись до соловiя давнього часу - Бояна, автор припускає, що той (Боян) почав би свою пiсню так:
Не буря соколiв занесла через поля широкi –
Галки зграями линуть до Дону вели . . .
Або так:
Конi ржуть за Сулою -
Дзвенить слава в Києвi,
Сурми сурмлять в Новгородi -
Стоять стяги в Путивлi . . .
Опис зустрiчi князiв-братiв Iгоря i Всеволода автор подає вже вiд себе, видимо зворушений щирiстю i теплотою їхнiх взаємин i глибоко-родинних почувань:
Один брат ти у мене,
Один свiт свiтлий ти, Iгорю!
Обидва ми Святославичi . . .
За закликом сiдлати своїх коней, поет висловами князя Всеволода подає ядерну, клясичну, горду, суворо-вояцьку, а разом з тим високо-поетичну характеристику своїх воїв: "Бо мої куряни - досвiдченi вої":
Пiд сурмами сповиванi,
Пiд шоломами злелiянi,
Кiнцем списа викормленi. . .
Всi дороги їм вiдомi,
Яруги їм знайомi,
Луки в них натягнутi,
Шаблi нагостренi;
Самi скачуть, як сiрi вовки в полi,
Шукаючи собi чести,
А для князя смiливого - слави.”
Нотками приречености, моторошної первiсности, передчуттям трагiчного й неуникнимого пройнята картина про встрявання природи у княжi намiри i пляни. Вступивши в золоте стремено, князь Iгор поўхав по чистому полю . . . I:
Сонце йому тьмою путь заступило,
Нiч стогнучи йому грозою,
Птаство побудила;
Звiрячий свист пiднявся кругом,
Див кличе на верху дерева -
Велить прислухатись землям незнаним:
Волзi i надчорноморю,
I Посуллю, i Сурожу, i Корсуню,
I тобi тмутороканський iдоле!
З криком сполоханих диких лебедiв порiвнює автор рух, перемiщування половецьких полчищ, що рушили проти Iгоря, котрий мимо настирливих попереджувань звiрiв, птахiв i природних явищ, що супроводили його похiд, безстрашно "до Дону воїнiв веде".
Будучи тонким психологом, автор не мислить своїх героїв вiдiрвано, вiдокремлено вiд окружаючого довкiлля; персонiфiкацiями сил i виявiв природи дає вiн глибоко-хвилюючi зображення, картини її пов’язяностi з долею героїв твору: “. . . схилилась з жалощiв трава . . . склонило сумом дерева” . . . i iн. Нiч, дерева, трава, рiка - усе це живi, одуховленi iстоти, - вони спiвчувають i допомагають, або протидiють людинi. Природа, м. iн.: перестерiгає Iгоря знаками, (затьмiння, грозою лютують вовки . . .), сумує по погромi (трава i дерева похилились iз жалощiв), допомагає в утечi (погаслi зорi вечiрнi), радiє з повороту Iгоря з полону iтп.
Не доводиться заперечувати i цiльної пов‘язаности “Слова” зi стилiстикою, фразеологiєю та словником тогочасної, та й старiшої лiтератури, як i спiльностi його рис iз народньою поетичною творчiстю.
Цiле “Слово” цiхує неначе подвiйна двоплощиннiсть:
а/ -манери викладу, - показується дiйснiсть, описується конкретнi подiї того часу i поряд з тим пiдбирається вiдповiдну символiку цiєї дiйсностi, її поетичне уосiбленнявiдповiдники;
б/ у поетичнiй тканинi твору виразно наглядна наявнiсть двох свiтiв, двох систем свiтосприймання, двох релiгiй - християнства i поганства, якi -впарi з багатою мiтологiєю - творять ту особливу атмосферу твору, зумовляють його своєрiднiсть i динамiку, та якiсть i степень естетичного вражiння-задоволення, цiлiсть його колосального впливу на читача. В тому теж заключається i специфiка українськостi його (Слова) колориту, та iсторикопiзнавальна вартiсть цiєї дорогоцiнної перлини зi скарбницi української - а то й схiдньо-слов янської духовостi.
БI Б Л I О Г Р А Ф I Я
1 “Слово о полку Iгоревi” - переспiв С. Гординського, Нью-Йорк, 1956.
2 “Слово о полку Игореве” - Москва, 1960.
3 “Слово о полку Игореве” - Москва-Ленiнград, 1960.
4 Д. Чижевський: “Iсторiя Української Лiтератури” - Нью-Йорк, 1956, стор. 181-198
5 С. Єфремов: “Iсторiя Українського Письменства”, том I - Вецляр, 1924, стор. 101-108
6 “Iсторiя Української Культури”: вид. I. Тиктора - Львiв, 1937, стор. 234-241
7 О.I. Бiлецький i колегiя: “Iсторiя Української Лiтератури” - Київ, 1965, стор. 42-48
8 М.I. Марченко: “Iсторiя Української Культури” - Київ, 1961, стор. 72-77
9 В. Чапленко: Мова “Слова о полку Iгоревi” - Вiннiпеґ, 1950, стор. 5-26
10 “Iсторичний епос схiдних слов’ян”, збiрна праця - Київ, 1959.
11 I.П. Цапенко: “Питання розвитку героїчного епосу схiдних слов’ян” - Київ, 1959, cтор. 3-102
12 Митрополит Iларiон: “Iсторiя Української Лiтературної Мови” - Вiннiпеґ, 1950, стор. 75-76
13 П.П. Плющ: “Нариси з iсторiї Української Лiтературної Мови” - Київ, стор. 112-124
14 Ю. Русов: “Душа народу i дух нацiї” - Фiлядельфiя, 1948, стор. 60-69.
ЗМIСТ
I. Вступнi замiтки
II. Основнi риси ранньої поетичної творчости Iвана Франка
III. Пiдсумки
Схематичний перегляд деяких вiршiв iз ранньої творчости I. Франка
Використана лiтература
I. ВСТУПНI ЗАМIТКИ
Iван Франко добре розумiв, що для того щоб стати поетом - необхiдний не лише талант, але i велетенський труд, довги роки науки i безперервного пiдвищування загальної культури та збагачування, поширювання свого свiтогляду. Наполегливу працю над розвитком свого поетичного таланту починає вiн замолоду, вже у шкiльнiй лавцi, хоч - як пiзнiше вiн сам каже у всiй своїй дiяльности вiн “бажав бути не поетом, не вченим, нi публiцистом, а поперед усього чоловiкoм”.* Тим не менше в гiмназiйнi часи вiн дуже багато працює над засвоєнням технiки вiршування, вивчає теорiю лiтератури i поетику та опановує форми лiтературних творiв. Багато читає.
“В вищiй гiмназiї я кинувся з жаром до читання всякої всячини: Шекспiр, Шiллер, Клопшток, Красiцький, Гете, Ежен Сю, Коцебу, Niebelungenlied, Красiнський, Мiцкевич, Словацький i т. д. Я прочитав усе, що було iнтереснiшого в бiблiотецi гiмназичнiй (з виїмкою дитячих повiстей Шмiда i Гофмана), що мiг дiстати вiд Верхрадського . . . Гомер, Софокл i Тацiт, читанi в гiмназiї, зробили на мене сильне враження, а так само i бiблiя, котру я читав почасти в старослов’янськiм, а почасти в польським текстi, i я почав дещо перекладати з тих авторiв”.**
* З промови I. Франка на ювiлею. Див. Iван Франко, твори, том I, Київ, 1955, стор. 31.
** М.С. Возняк: З життя i творчостi Iвана Франка, А.Н. УРСР, Київ, 1955, стор. 14.
Надзвичайно сильне вражiння зробив на нього “Кобзар” Т. Шевченка, - одержаний вiд учителя I. Верхратського. Франко вивчив майже всього напам’ять. Захоплювався також творами Вовчка i Мирного.
Писати вiршi почав Франко ще в нижчих клясах гiмназiї (з третьої починаючи), i то не лише українською мовою. Власне кажучи - його лiтературна дiяльнiсть починається вiд мистецького оформлення його шкiльних завдань; деякi з них були писанi вiршем i являються його першими творчими спробами, в яких проявляється лiтературний хист молодого Франка. Тодi теж вiн займається перекладами Софокла, Гомера i iн. Починаючи з п’ятої гiмназiйної - засоблюється масою книжок, праць найвидатнiших авторiв, велетнiв думки, духа i таланту. Зачитується в Шекспiра, Шiллера, Гайне та iн.
Клясична форма сонета, поруч з iншими канонiчними формами та метричними строфами, привернула до себе увагу Франка ще в ранньому перiодi творчости; вiн її широко використовує, доводячи, з часом, до майстерности. Вже в сьомiй клясi починає писати i гексаметром (“Пани Туркули”). З тих часiв мрiяв вiн теж про “Дантiвську антологiю”, яку задумував складати.
У виявленнi та початковому ростi Франка як поета важливу ролю вiдiграли учителi Iван Верхратський i Юлiян Турчинський, - обидва письменники i поети. Вони уважливим i доброзичливим ставленням до його творчих спроб, своїми заохочуваннями та порадами сприяли розвитковi його таланту.
Немаловажними були i загально-громадськi та культурно-полiтичнi обставини, в яких замолоду формувався його свiтогляд. В той час в Галичинi проходила затяжна боротьба мiж москвофiлами, що не уступали ще з позицiї, i народовцями, що не скрiпились ще як слiд. Йшли завзятi змагання на всiх секторах нацiонального життя, що й до кровопролиття доходило. I - як це згадує В. Чапельський - “ми були ще русинами, руським народом, ще й не зачинали бути на практицi українсько-руськими”.*
* В. Чапельський: “З родинної хронiки”, АРКА, ч.5, Мюнхен, 1948, с.38.
Природньо, що в таких умовинах (та ще при молодечому запалi) у творчости Франка були позитиви, але траплялися й негативи, недолiки, якi в мiру його дозрiвання i культурного та естетичного зростання виправлялись.
II. ОСНОВНI РИСИ РАННЬОЇ ПОЕТИЧНОїТВОРЧОСТИ IВАНА ФРАНКА
У раннiй поетичнiй творчости I. Франка наявнi:
а) надзвичайно широкий обсяг тематикийого вiршiв;
б) чiтке, виразне iдейне спрямування: глибоке бажання покращання долi своєму народовi;
в) подивугiдна рiзнороднiсть строфiки, форм вiршування;
г) його стремлiння до пiдвищування поетичної майстерности.
Короткими прикладами спробуємо це проiлюструвати.
О б с я г т е м а т и к и
Крiм автобiографiчної особистої лiрики (напр. “Пiсня i праця”), як вихiдної точки майже кожного молодого поета, бачимо у молодого Франка й алегорично-символiчну(Народня пiсня”, “Наш образ” i т.п.), i релiгiино-дидактичну (“Двi дороги”, “Любов” . . .), й iсторичну (“Аскольд i Дир пiд Царгородом”, “Князь Олег”, Святослав”, “Бунт Митуси” i т.п.), а також громадсько-проблемну(як нпр. “Могила” чи “Котляревський”) та iншу тематику.
Родина, українське село, походження (працьовитiсть “українських нiмецьких кольонiстiв” -по батьковi* i аристократизм дрiбношляхетського - по матерi**), лектура i пережиття безумовно мали вплив на його духове формування, як i, згодом, на пiдбiр тематики його творiв.
* “Дещо про себе самого”, Iван Франко, твори, т. I., Київ, 1958, стор.26
** Автобiографiя, там же, стор. 22.
Перший вiрш I. Франка - це “Великдень 1871", присвячений пам’ятi його батька, Якова. Друкований вiн не був, - збереглась лише згадка про нього.
Вiд матерi Франко перейняв невгасиму любов до народньої пiснi. Не дивно, що в гiмназiї почав вiн, м. iн., займатись i збиранням народних пiсень. Звiдси перший друкований твiр 17-лiтнього поета (“Народня пiсня”) - це своєрiдний гимн пiснi та її могутньому впливовi на льдськi почуття; теплими, лiричними барвами в ньому змальовується суспiльно-iсторична функцiя фолькльору взагалi.
Заслуханий з самого дитинства у чарiвнi мелодiї журливих материних народних пiсень, Франко мав дар мислення поетичними образами, i вмiв їх милозвучно iнструментувати. . . Вийшовши з селянського середовища, для якого пiсня - це невiд’ємна частина життя, Франко сам любив наспiвувати вiдомi йому мелодiї. Вiн глибоко їх вiдчував, правдиво розумiв i, маючи гарного тембру голос, нераз задушевно їх виконував. Був солiстом у шкiльному хорi. З цього, правда, не можна робити висновкiв про домiнуючий вплив українського фолькльору на творчi спроби молодого Франка. Радше навпаки: хорей - характеристична риса фолькльору - у нього майже вiдсутнiй; вiн пiдкреслено любить ямб i строгi, клясичнi форми вiрша, з сонету починаючи.
“Моя пiсня” - це oсобиста лiрика, де квiтка символiзує самого автора*. - За формою її лише з певним застереженням можна б назвати октавою клясичного зразка. Як на пiсню - буквально беручи - вона дещо задовга, хоч, правда, має вимаганий у пiснi строго окреслений поетичний замисел, просту
- без зайвої книжности i бутафорiї - лексику й активну внутрiшню динамiку “рух вперед”. Мабуть не буде помилкою твердити, що пiсеннiсть характерна взагалi для Франка-лiрика.
Релiгiйна тематика (“Двi дороги” - сонет, “Любов” - секстина . . .) виростала на базi релiгiйних свiтовiдчувань, випливала з глибини його серця i душi, звiдки вiдзивалась релiгiйна стихiя, впоєна в нього рiдною мамою, сiльською церквою i бiблiйною лєктурою**, “Релiгiю, як вiру в Бога, Франкова душа сприйняла вiд побожних батькiв i донесла її незатертою до гробової дошки”***. Крiм широкого загального знання, Франко в гiмназiї знаменито опанував католицьку догматику, церковне старе i нове письменство, обряд та iсторiю церкви i унiї.
Москвофiльськi течiї сприяли тому, що княжа доба була предметом зацiкавлень у Галичинi в тих часах, що, без сумнiву, стимулювало багату у Франка iсторичну тематику: “Аскольд i Дир пiд Царгородом” - дистих, “Князь Олег” - тонiчний вiрш, “Святослав” - тонiчний, “Бунт Метуси”**** -катрен i т.п., сюжети яких заснованi на подiях iз княжої доби. Характерним для них - мелодiйнiсть, що її досягається повнозвучними римами й алiтерацiями, якi створюють струнку внутрiшню ритмiку вiрша.
* В кiнцi вiрша розкривається змисл алегорiї-символу.
** Франко читав переклади книг Йова, Iсаї. . . В рр. 1875 Франко присвячує багато уваги лектурi, що вiдноситься до старих часiв; цiкавиться бiблiйною
тематикою, перекладає “Магабгарата” i т. п.
*** Проф. С. Гаєвський: “Мойсей”, УВАН - 1948, На чужинi, стор. 13.
**** Лiтопис згадує про славетного спiвця Митусу, який з гордости вiдмовив послуху князевi
Даниловi, за що був знищений.
Загальнi естетичнi принципи Франка вiдбились i в його поглядах на ролю поета в народi. Вже в “Бунтi Митуси” слiдно, що дiяльности поета придає вiн не лише естетичне, але й суспiльно-виховне значiння. Ще виразнiше той мотив (вiдношення поета до суспiльства i його - в суспiльствi - ролi) виступає у його вiршах з громадсько-проблемною тематикою, як от “Могила” (тонiчний вiрш) чи, зокрема, в сонетi “Котляревський”, над яким трохи зупинимось.
Вже сама назва того сонету визначає його змiст, який в свою чергу зумовляє найбiльш вiдповiдну для нього (змiсту) форму. Основна iдея твору: пiдкреслення епохальности появи I. Котляревського - автора “Енеїди” - в українському лiтературному, культурному i загально нацiональному життi. Вiн, - творець першої ластiвки українського нацiонального вiдродження, - зображений тут у видi могутнього орла, що простеживши неозорi далi зi снiжного верха знявся до лету у них:
Орел могучий на вершку снiжному
Сидiв i оком вздовж i вшир гонив,
Втiм схопився i по снiгу мiлкому
Крилом ударив i в лазур поплив.
З’ясування алегорiй i символiки лiтературного твору завжди певною мiрою суб’єктивне. Можливо, не буде надто великою помилкою розшифровувати рядки наведеного сонету в той спосiб:
Снiжний вершок - це чи не висота соцiяльного реформаторства, на яку знявся Котляревський, виразно започатковуючи нову течiю в лiтературному i нацiональному життi та надовго визначуючи її напрям. Не виключене, що “мiлкий снiг” це натяк на тодiшний український парнас, на стан його творчости та нацiональної свiдомости i стiйкости.
Та грудку снiгу вiн крилом вiдбив,
Вниз вона по склонi камяному
Котитись стала - час малий проплив,
I вниз ревла лявiна дужче грому.
“Енеїда” Котляревського була тiєю грудою снiгу, що - котившись по Українi - розбуджувала нацiональну свiдомiсть, вiдкривала нову епоху в українськiй iсторiї. Скристалiзувавши у мистецькiй формi минуле, вона водночас стала зародком для майбутнього. З неї починається в українському письменствi той потужний рух свiдомого демократизму й гуманности, боротьби за право людини i народу-нацiї, що прогримiв по всiй країнi немов лявiна, що утворились з вiдбитої орлом груди снiгу i, по фiзичному закону рiвномiрно приспiшеної скорости, постiйно прибирала на об’ємi, вазi i силi розгону та швидкости руху:
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав спiвати,
I спiв той виглядав на жарт нераз.
Та був у нiм завдаток сил багатий,
I вогник, ним засвiчений, не згас,
I розгорiвсь, щоб всiх нас огрiвати.
Потенцiяльну силу творiв Котляревського I. Франко порiвнює саме з властивостями такої лявiни, благословляючи i щасливий час i той вогонь, що тодi розгорiвся. Почавши вживати народню мову у своїх творах, Котляревський тим “залє'алiзував” її як лiтературну; даючи початок українськiй лiтературнiй мовi, вiн став батьком нового українського письменства та пiонером української етнографiї.
Такий, приблизно, змiст-заслуги клясика Котляревського - подано у клясичнiй, строго розплянованiй формi вiрша - у сонетi. Треба вiддати належне його майстернiй завершеностi, i то по всiм суворим вимогам: “п’ятистоповий ямб, мов з мiдi литий”, сплетений перехресними римами, на змiну: жiночими i - з другої строфи починаючи - чоловiчим, з помiтною концентрацiєю думки i з вiдповiдним розташуванням змiсту матерiялу. Своєю iдейною цiлеспрямованiстю, високопоетичною образнiстю i глибоким патрiотизмом цей сонет помiтно вирiзняється з-помiж раннiх творiв поета: завуальована в пiдтекстi вiрша iдея самобутности українського народу, як нацiї, нiякою мiрою не созвучна з тогочасними концепцiями москвофилiв.
Iдейне спрямування його творiв
Безсумнiву, i Петрарка, i Данте, i Шекспiр, i Гайне, i - з украўнських -Шашкевич, Шевченко, Метлинський та iншi клясики правили йому за школу, за зразки. Звiдси й Iван Франко ставив собi за мету служити нацiональному вiдродженню та звiльненню свого народу шляхом розбудження i пiднесення нацiональної свiдомости широких народних мас та зросту духового життя, культурности, дружности i жертвенности серед них.
Природньо, що з початку Франкiв патрiотизм силою обставин* мiг мати певну закраску москвофiльства (дух часу). Згодом, у парi з духово-свiтоглядовим формуванням поета, та в наслiдок положення i “прояснювання” на фронтах москвофiло-народовецької вiйни та еволюцiї українського громадянства (зокрема Галичини), його патрiотизм повертає на чисто нацiональнi рейки, реорiєнтуються, модифiкуються його iдеологiчно-полiтичнi настанови.
* Будучи членом москвофiльського “Академiчного кружка” молодий Франко зразу, звичайно, подiляв i москвофiльськi погляди.
“Прийшовши до Львова до ‘Академiчного кружка’, я опинився раптом серед спорiв мовних i нацiональних, котрi для мене були досi майже зовсiм чужi i незрозумiлi, то й, очевидно, не мiг у них найти ладу i хитався довго то на цей, то на той бiк. . . *
Видвигаючи будуючi суспiльного духа моменти та плекаючи вiру в нездоланнiстьнароду (алегорично-символiчна тематика), вщiплюючи високо-етичнi засади у свiтосприймання народнiх мас (релiгiйно-дедактична тематика), вiдкликаючись до славного минулого свого народу (iсторична тематика), а теж окреслюючи мiсце i ролю народнiх iдейних провiдникiв-поетiв** (громадсько-проблемна тематика) Франко хотiв iнспiрувати в народi почуття сили, пiднести його духовi якостi, виплекати вiдчуття органiчного зв’язку мiж минулим i сучасним як запоруки свiтлiшого майбутнього. Натяк на “Енеїду” в сонетi “Котляревський” - це, власне, немов апотеоз лицарського духа козаччини. Виразна ставка на українську нацiональну окремiшнiсть хочби у тому сонетi вказує, що в той час Франко вже далекий вiд москвофiльства. Словами самого Франка: “. . . скрiзь i завжди у мене була одна провiдна думка - служити iнтересам мойого рiдного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним iдеям.”***
Р i з н о м а н i т н i с т ь ф о р м
Надзвичайно широкому обсяговi тематики творiв молодого Франка вiдповiдає також i жанрiв з подивугiдною рiзнороднiстю строфiки i багатством рим.
1. Франко з перших спроб опанував строфiчнi форми вiрша, зокрема сонету, в розробках якого досягає майстерности. Хоч, як вiн сам згадує, нелегко це йому приходилось, бо
“ . . . замiсть щирої поради й науки аж надто часто стрiчав болючi удари, цинiчнi насмiхи, а найчастiше тупий iндиферантизм i грубе незнання. Хiба трьох-чотирьох людей мiг би я назвати, котрих приязнь i щире спiвдiяння помагали менi вироблювати мову й форму моїх поетичних складань, їх композицiю i основнi думки.”****
* М.С. Возняк: “З життя i творчости Iвана Франка”, Київ, 1955, стор. 16.
** Франко надзвичайно високо розумiв покликання письменника.
*** З переднього слова до збiрки “Iз лiт моєїмолодости”, Iван Франко,
Твори, том 11, стор. 546.
**** Переднє слово до збiрки “З вершин i низин”, Iван Франко, ‘Твори’,
том 10, стор. 440.
Ставлячи до себе високi вимоги Франко прикладав велику вагу до зовнiшнього оформлення вiрша, надавав особливого значення питанням композицiї, структури твору: вона (композицiя) повинна була пiдсилювати його (твору) iдейну цiлеспрямованiсть, пiдкреслювати його основну тенденцiю. (Нпр.: “Могила” з її строфiкою i характеристичним “. . . душа болить”.)
Крiм сонетiв, любив Франко вживати i клясичну форму октавита рiдку поетичну форму секстини, яка служила йому переважно для передачi рефлексiйної лiрики i була написана ямбом, за схемою: абабвв, нпр. “Любов”.
Слiд вiдмiтити, що ямб - це улюблена в тих часах Франкова стопа; хорею, що є характеристичною рисою фолькльору, тодi вiн майже не вживав.
I дистих i катрен, i форм тонiчного та бiлого (вiльного) вiрша йому вiдомi, - вiн часто ними користується. Згодом до них долучуються ще терцини, володiти якими Франко вчився тiльки вiд Данте,* i в них залишився найвидатнiшим майстром до сьогоднi, - трiолети, та iншi метричнi строфи, до стилiзацiй пiд фолькльор включно. Бiлий вiрш мусiв “спiвати” в нього лiпше нiж римований, щоб за його спiвнiстю не зауважувалось браку римiв.
Логiчно, що першi редакцiї його вiршiв не були зразками майстерної завершености, проте - за споминами О. Маковея - “вiршi I. Франка того перiоду ямбiчнi, гладкi, легко читаються, хоч сам Франко признається до деяких незручностей в римуваннi.”**
Творчiсть Франка не легко штучно розкладати на поодинокi елементи, як мова, форми i т. под., чи встановляти їх внутрiшнє взаємовiдношення. Загально можна зауважити, що змiст у нього децидує про форму твору; Франко дбав щоб структурнi та музичнi особливостi форм сприяли кращому, повнiшому виявленню змiсту.
Iнтереснi спостереження вiдносно Франкового способу творення подає В. Щурат: “наросла, зрiла гадка спершу шукала вiдповiдноў форми вислову: Франко звичайно ходив - вулицею, чи по кiмнатi - насвистуючи рiзнi строфiчнi мелодiў; досягнувши спiвнiсть строфи, добирав для неў щораз поправнiших римiв”.***
* Данте створив їх для своєї “Божественної Комедiї”.
** “Iван Франко у спогадах сучасникiв”, Львiв, 1956, стор. 215-216.
*** Там же, стор. 241-242
Списавши усе на паперi, вiдкладав, щоб повернутись до нього через тиждень-два, i поправити. . . “Гадка через рiй мельодiй добивалася своєї форми. Форма зневолювала слова спiвати, слова аж по всiм укладалися в рими.”*
М о в а
Що ж до мови, то у передньому словi до збiрки “З вершин i низин” (теж до збiрки “Iз лiт моєї молодости”) Франко сам, з типовою йому одвертiстю i скромнiстю , признає недосконалiсть своїх перших творiв, i то не лише вiдносно їхньої мови, але i форми, композицiї та й основних думок.
“Що в моїх давнiших вiршах мова не все чиста, се ще тим легше зрозумiти, що я особисто переходив деякi такi ступенi розвитку (а хто в Галичинi не переходив їх в тiм часi!), де панувало намагання притлумити почуття живої, чистої народної мови, котре було у мене сильно розвите. На менi в мiнiятюрi повторилось те, що в великiм розмiрi бачимо на всiй галицько-руськiй лiтературi: школа, граматики i спори язиковi прибили i закаламутили чистоту народної мови.”*
Безперечно, що горiюча тодi в Галичинi азбучна вiйна (за їрчики i йорчики ) не залишилась без ефектiв на раннiй творчости Франка.** Першi його твори друкувались галицьким етимологiчним язичiєм, хоч погляди Франка на вживання народньої мови в лiтературi були зовсiм яснi: пiдчас язикомовного спору вiн стояв по сторонi прихильникiв народньої мови i пiснi, i цим неначе визначав програму своєїлiтературної дiяльности. Проте конкретнi тогочаснi обставини не дозволяли йому вживати новiшу українську мову.*** Не дивно також, що пiд впливом школи, в якiй плекалосьетимологiчне язичiє, Франкова лексика тих часiв сильно засмiчена тим макаронiзмом. Згодом, з евольцiєю поглядiв у нього приходить захоплення чистою народньою мовою. Такi настанови Франка видно також зi свiдчень людей, як i з його полемiки з В. Давидяком. В передмовi до другого видання “З вершин i низин” вiн сам про це згадує.
* Переднє слово до збiрки “З вершин i низин”, I. Франко, твори, т. 15,
стор. 285, Книгоспiлка, Нью Йорк, 1960.
** 70-тi роки - це перiод завзятої боротьби москвофiлiв за етимологiчний правопис з народниками, котрi видвигали iдею фонетики.
*** Франко друкувався у “Друзi”, що тодi ще мав москвофiльський характер.
Користуючись авторським правом, Франко виправляє мову вiршiв до цього (2-го) видання, вносить значнi змiни, уникаючи дiялектизмiв та замiнюючи їх загально вживаними в українськiй лiтературнiй мовi словами i граматичними формами. Отже мова, як окремий елемент у раннiй поетичнiй творчости молодого Франка - компонент мiнливий, тому й годi детальнiше зупинятися над нею.
Стилiстично вiршам молодого Франка властивi вже доволi багатий творчий вимисел, чiткiсть поетичного задуму, ядернiсть виразу (експресiї), вдалi порiвнання i добра евфонiя (милозвучнiсть, гарне звучання). Вони переповненнi алегорiями (“Народня пiсня”, “Моя пiсня”), метафорами (“Могила”, “Бунт Митуси” й iн.), гiперболами (“Аскольд i Дир . . .”, “Любов” ...), наявна теж метонiмiя (“Могила”) й антонiмiя (“Князь Олег”, “Бунт Митуси”), багата синонiмiка, множество епитетiв i ряд iнших стилiстичних засобiв, до фразеологiзмiв (i дiялектизмiв!) включно.
III. ПIДСУМКИ
“Першi твори моєї музи не принесуть їй сорому.”
(I. Франко, з ‘Переднього слова’ до збiрки “Iз лiт моєї молодости”)
Як форма так i змiст раннiх творiв I. Франка свiдчать про те, що на нього мала великий вплив школа i лектура. Не секрет, що деякi з його тодiшних вiршiв були предметом гострої критики учителя I. Верхратського, який - поруч з учителем-поляком Ю.Турчинським - мав великий вплив на формування I. Франка як поета, письменника. Годi заперечити, що в тому часi Франко ще не дає якихось надзвичайно цiнних, майстерно завершених творiв. Проте цей Дрогобицький перiод незвичайно важливий у процесi його формування як поета: вiн студiює, збiльшує знання обильною лектурою, старанно виучує технiку вiршування i т.п. В його раннiй поезiї помiтно серiознi вияви талановитости автора, в нiй вiдзеркалюється послiдовнiсть формування його свiтогляду, є в нiй риси, що стали нарiжним каменем у дальшому творчому ростi поета.
Крiм згаданих вже чинникiв у формуваннi Франка, як поета, мабуть не вiд речi буде спiмнути ще подiї з дитинства i, зокрема, нелюдяну поведiнку деяких учителiв зi селянськими дiтьми, що зродило в його серцi - тодi ще молодого хлопчини - першi вiдрухи бунту проти всякого насилля. Вони пiзнiше знайшли свiй резонанс у поетичних творах поета (“Бунт Митуси”, “Могила” i т.п.) та, можливо, якоюсь мiрою i зробили його податливiшим на iдеї М. Драгоманова (рацiоналiзм i позитивизм у фiлософiї, та соцiялiзм, iнтернацiоналiзм, а - можливо - й анархiзм у полiтицi), вплив котрого у духово-свiтоглядовiй еволюцiї Франка годi оминути.
В раннiй поетичнiй творчости характерна Франковi не тiльки широка 'ама почувань i заiнтересувань, але i велика рiзноманiтнiсть вiршових i строфiчних форм та їх рiзножанровiсть.
Мотиви творiв молодого Франка органiчно виростали з того духового клiмату, середовища та обставин серед яких проходила його молодiсть. В них вiдбивається i суспiльно-iсторичне тло, що на ньому появилась його творча iндивiдуальнiсть, в них видно широкий культурний горизонт молодого поета, слiдно його наполегливiсть в опануваннi й удосконалюваннi нових творчих прийомiв, у них наглядна послiдовнiсть, з якою нови мотиви появлялись паралельно з еволюцiєю його свiтогляду i поетичноїмайстерности.
Мистецька вартiсть раннiх вiршiв Франка неоднакова. Є мiж ними твори рiзної якости. В них виявляються i першi молодечi недостачi, як от слабе орудування словом, певнi прозаїзми (в “Кназь Олег”: ‘Дружина до нього - в нiм духу нема. . .’), зустрiчається i явна претенсiйнiсть (‘Цей пiзнiй цвiт, що завядає - це я’ у “Моя пiсня”) i т.п. В них ще багато розтягнености, деклямцiйности, дидактизму i моралiзаторства.
Правда, немало в них мотивiв народньої поезiї, (точнiше народно-пiсенних елементiв). Це, зокрема, помiтно в епiчного характеру iсторичних вiршах, як нпр. “Святослав”. В ”Бунтi Митуси” - типово народня вiра у перемогу молитви, в “Аскольд i Дир пiд Царгородом” слiдно впливи Шевченка (‘Босфор мов сказився’), i вiдгомiн “Слово о полку Iгоревiм”, включно до стилiзацiї пiд його (“Слова”) картини, як от ‘У ранцi сонце криваво сходило. . .’ i т.п.
У суворих канонiчних формах Франко є кращий. Саме прихильником таких форм вiн i був. У Дргобицькому перiодi бачимо у нього замилування сонетом, мистецтвом якого вiн оволодiває. Його сонетам з того часу питома дисциплiна слова i думки, хоч i в них ще багато молодечого дидактизму в стилi “. . . iдiм до свiтла, до любови, до щастя. . .”, i т.п. Пiзнiше Франко стає ляконiчнiшим.
В питаннях наслiдування чужих зразкiв чи засвоювання мандрiвних сюжетiв Франко спирався на традицiю “накаладання своїх кольорiв на чужий рисунок”. З чужих поетiв назвемо перш усього Данте з його терцинами, в наслiдуваннi якого, i в опануваннi яких, полягає новаторство Франка-поета в українськiй лiтературi.
Загально ж у вiршах Дрогобицького перiоду домiнує сильний патрiотично-громадський тон, що тiсно в’яже Франка з пiзнiшими етапами його творчости. В них починається Франкова iдейно-громадська л i р и к а, в них зародки “Мойсея” i ”Мого Iзмарагду”. “Могила” це - рання версiя “Мойсея”; “Любов” - це зворот вiд громадського патосу до почувань душi, це фiлософська лiрика з полiтичним забарвленням, це передвiсник пiзнiшої збiрки “Мiй Iзмарагд”, а то й цiлої “З вершин i низин” i т.п.
-:-
В 1875 роцi Франко здає матуру i осiнню вписується на фiлософiчний факультет Львiвського Унiверситету. Його поетичнi здобутки Дрогобицького перiоду сягають понад 70 назв-заголовкiв з рiзним змiстом i в найрiзноманiтнiших жанрах (оди, елегiї, лiричнi й епiчної закраски пiснi i т.п.) та формах.
До Львова, отже, приїздить вже Франко, як молодий поет, свiдомий свого покликання i життєвого шляху-мiсiї народнього поета-революцiонера.
СХЕМАТИЧНИЙ ПЕРЕГЛЯД ДЕЯКИХ ВIРШIВ IЗ РАННЬОЇ
ТВОРЧОСТИ IВАНА ФРАНКА
ТЕМАТИКА
НАЗВА ТВОРУ
ЗМIСТ; IДЕЙНЕ СПРЯМУВАННЯ;
ФОРМА
1. Особиста лiрика
“Моя пiсня”
Порiвнання його (Франка-поета) химерної долi з запiзненою весняною квiткою.
Октава(?)
2. Алегорично-символiчна
“Наш образ”
Видвигається Прометеїзм, нескоренiст: i невмирущiсть народу, вiру у його незламнiсть прагнення i змагу до Волi.
Сонет
“Народна пiсня”
Вiдмiчується життєдайну ролю народної пiснi для духовостi народу.
Сонет
3. Релiгiйно- дидактична
“Двi дороги”
Моралiзаторство в релiгiйному дусi: праця i терпiння плюс молитва - необхiднi передумови щастя-волi для iндивида i спiльноти.
Сонет, перехреснi рими
“Любов”
Тут акцентується наскрiзь етико-христiянський примат у гiєрархiї людських чеснот, - її всеобiймаючiсть i вiчнiсть.
Секстина
4. Iсторична
“Аскольд i Дир. . .”
Епiчна розповiдь про чудодiйне врятування Царгороду перед наїздом ворогiв-русичiв пiд керуванням Аскольда i Дира.
Дистих, чотири- стопних Амфiбрахiй
“Князь Олег”
Легенда про смерть князя Олега; вiдраджування вiд спроб “вiдслоняти” вiрш, свою будучнiсть.
Тонiчний вiрш, чоловiчi, паристi рими.
“Святослав”
Епiчна картина останньої виправи князя Святослава на Болгарiю, поворот домiв, засiдка печенiгiв, поразка i смерть Святослава; осторога перед легкодушними iмперiялiстичними зазiханнями.
Тонiчний вiрш, паристi чоловiчi i жiночi, складнi i простi рими (“бо є - своє”) багатi у рiзнi типи фразеологiзмiв, синонiмiку, символiку, гiперболи i т.п.
“Бунт Митуси”
Дiя заснована на подiях княжої доби; описується нелюдяну розправу галицького князя Данила Романовича зi славетним спiвцем-”бунтарем” Митусою.
Катрен
5. Громадсько-проблемна:
“Могила”
Автор показує незавидну долю поета-пророка (Аристотель?) що все життя змагався за вищi цiлi, iдеали освiдомлюючи нарiд, а у вислiдi ворожих затiй мусiв залишити країну; - гине на вiдлюддi, в пустинi; - не стало в живих i його послiдовникiв, - свiдок колишенiх стремлiнь i поривань.
Тонiчний вiрш з
характерним повторенням “душа болить”.
“Котляревський”
Вiдмiчається важливiсть нацiотворчої дiяльностi I. Котляревського; по своїй iдейнiй цiлеспрямованностi - далекiй вiд москвофiльства.
Сонет
Вже творчостi того перiоду, як видно, характерна Франковi не тiльки широка гама почувань, заiнтересувань, але й велика рiзноманiтнiсть вiршових та строфiчних форм, як i їх рiзножанровiсть.
В И К О Р И С Т А Н А Л I Т Е Р А Т У Р А
1 С. Єфремов: “IСТОРIЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА”
2 М.С. Возняк: “З ЖИТТЯ I ТВОРЧОСТИ IВАНА ФРАНКА”, Київ, 1955
3 IВАН ФРАНКО, СТАТТI I МАТЕРIЯЛИ, Збiрник 6. 7, 8, Львiвський Унiверситет, 1960.
4 С. Гаєвський: ФРАНКIВ “МОЙСЕЙ”, УВАН - 1948, На чужинi.
5 IВАН ФРАНКО У СПОГАДАХ СУЧАСНИКIВ, Львiв, 1956.
6 АРКА, ч. 5 (за травень), Мюнхен, 1948.
7 М. Климась, СВIТОГЛЯД I.Я. ФРАНКА, Київ, 1959.
8 О. Бiлецький, ВIД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТИ, Київ, 1956.
9 СЛОВО ПРО ВЕЛИКОГО КАМЕНЯРА - збiрник, Том I, Київ, 1956
10 IВАН ФРАНКО - життя, гром. дiяльнiсть i лiтературна творчiсть, Нью Йорк, 1956.
11 М. Загайкевич, IВАН ФРАНКО I УКРАЇНСЬКА МУЗИКА, Київ, 1958.
12 О. Дей, IВАН ФРАНКО I НАРОДНЯ ТВОРЧIСТЬ, Київ, 1955.
13 IВАН ФРАНКО, ТВОРИ, том I., Київ, 1955, стор. 11-46.
14 IВАН ФРАНКО, ТВОРИ, том Х., Київ, 1955, стор. 439-497 i 545-560.
15 I. ФРАНКО, ТВОРИ, том XV, Книгоспiлка, Нью Йорк, 1960.
16 Лука Луцiв, IВАН ФРАНКО - БОРЕЦЬ ЗА НАЦIОНАЛЬНУ I СОЦIЯЛЬНУ СПРАВЕДЛИВIСТЬ, “Свбода”, Нью Йорк, 1967.