A Few Reviews, Reporting & Quotes

Січень 1976

... В супроводі кількох друзів стараємося непомітно ввійти у велику залю, де

понад півсотні музик, переважно молодих, видобувають із труб чарівні

українські мелодії. Перед ними – маґістер Василь Кардаш: стрункий,

підтягнений, із чорним волоссям над крутим, високим чолом. Рухи рук то

плавні, то гострі... Здається, він не дириґує, а розмовляє з оркестрантами

рухами рук, окремих пальців. Тут немає місця для людської мови – тут місце

для небесної мови музики, тут, у цій світлій, високій залі – промовляє

тисячолітня музична Україна!

Три мистецькі одиниці

Не лише Осередок СУМ ім. Тараса Чупринки-Романа Шухевича у Торонті, не

лише українське Торонто чи українці Канади, а вся наша спільнота у вільному

світі може гопдитись незвичайним здобутком: тут, при цім Осередку, діють три

блискучі музично-вокальні одиниці: чоловічий хор “Прометей”, дівочий хор

“Діброва”, і духова оркестра “Батурин” (яка славна назва колись славної

гетманської столиці!). Разом – 200 осіб, обдарованих слухом, голосами,

знаннями молодих людей, переважно сумівців і сумівок, але є між ними і члени

Пласту та інших українських молодечих і студентських організацій. Коротко –

це ціла українська вокально-музична армія. Керує нею маестро Василь Кардаш. І

коли б у ділянці музично-вокального мистецтва дириґентам надавали військові

звання, то мистецький керівник і дириґент Василь Кардаш напевно давно б уже

дістав ранґу генерала.

Між іншим, якось по концерті, після 6-ого Конґресу КУК у Вінніпезі, генерал

Садовський так зареаґував на виступ мистецької одиниці під дириґуванням

Василя Кардаша: “Пане Кардаш, ґратулюю! Ви мусіли пройти першорядну

військову школу!” І це правда: Василь Кардаш перейшов важку й важливу школу

вишколу під керівництвом леґіонерів – старшинський вишкіл УПА. Він

перейшов також трагічну школу життя в німецьких фашистських кацетах, і там

не заламався. І ще не мало різних шкіл доводилося в житті перейти, але міцний

організм і міцна, непохитна, українська вдача все перемогли. Полум’яна любов

маестра Василя Кардаша до України і до одного з найкращих виявів талановитої

української душі – пісні й музики – поставила його в нечисленні лави наших

Одержимих, тих, які – як казала велика Леся Українка – можуть “без надії таки

сподіватись”. Не раз траплялись обставини, коли, здавалося, треба вже було б

опустити руки. Але маестро Кардаш не лише не залишив улюбленого поля бою, а

й добився та добивається нових перемог. ...

...Унікальний талант

Годі інакше схарактеризувати багатогранно обдарованого Василя Кардаша, як

унікальгий талант.

Серйозний, принциповий, наполегливий – і незвичайно чутливий. Він і

вимогливий і, разом з тим, товариський. Ізшироким світоглядом і, одночасно,

до самопосвяти відданий найважливішій ідеї його життя та життя його

покоління – ідеї боротьби за відновлення Української Самостійної Соборної

Держави. Це змагання привело його до фашистського кацету, воно ж було

стимулом того, що В. Кардаш був від юнацтва ОУН один з ініціяторів

відновлення Спілки Української Молоді на чужині. Патріот-соборник, родомн із

західньоукраїнських земель, він, наприклад, дириґував церковним хором при

український православній громаді у Ванкувері. Увесь вільний час, а не раз і

недоспані ночі віддавав і далі віддає студіям чи поглибленню професійної

освіти, як і загальних знань у різних ділянках української історії і культури. ...

Націоналіст – проти нацизму

Маґістер Василь Кардаш присвятив своє життя українській музиці й пісні,

розуміючи, яке колосальне мистецьке і політичне значення має ця ділянка

української культури.

Знали це й вороги України, тому або намагалися викрадати з України блискучі

музичні таланти, або фізично їх ліквідували. Не будемо тут вдаватися в минуле,

від геніяльного Д. Бортнянського почавши.

Після закінчення проби оркестри “Батурин”, її дириґент присів відпочити.

Користуємось цією нагодою і ось маємо цінну магнетофонну стрічку з

розповіддю – на наше прохання – маестра Василя Кардаша. Тут подаємо деякі

цитати з неї:

“Ґестапо заарештувало тата, брата і мене, всю родину, за виїмком мами.

Забрали нас до тюрми в Бережанах, потім у Тернополі, а згадом, разом із

іншими, привезли до “Лонцького”, до Львова - це “славна” тюрма. Восени 1943

року нас усіх завезли до Біркенау, інакше – “Авшвіц-цвай”. Там було дуже

погано, але завдяки заходам наших старших “номерів”, таким як провідник

наших політв’язнів д-р Микола Климишин чи Богдан Комарницький – вони

вже там давніше були – всіх нас, молодших номерів витяггули з Біркенау до

“Авшвіц-айнс”. (На запитання, яке число мав оповідач, В. Кардаш показав руку

з витатуюваним числом: 155108, зазначивши, що раніші “номери” мали числа

49000, - такі числа мали М. Климишин, д-р Р. Малащук, інж. Кравців, Петро

Поліщук, Ю. Заблоцький, проф. С. Ленкавський, Лев Ребет та інші). Там уже були

бльоки муровані, цегляні, була й адміністрація, а ми мали всебічну підтримку й

допомогу наших старших, досвідченіших друзів. Можна сказати, ніби вже було

“внормалізоване” внутрішнє концтабірне життя. А в Біркенау напочатку люди

гинули, як мухи, їх убивали безконтрольно. Тотальне страхіття!”

“Там, у фашистському кацеті, - продовжує Василь Кардаш свої спогади

українського політв’язня – ми були до евакуації Авшвіцу на самий наш Йордан.

Нас евакуювали до Маутгавзену. Одну частину з наших в’язнів завезли потім до

Ебензее, а я з татом та іншими нашими друзями попав до Мельку. Коли ж

совєтська армія наближалася до Відня, нас евакуювали до Ебензее, де пробули до

самого кінця війни, аж американська армія нас визволила, на самий наш

Великдень! Це був справжній Великдень!”

“Останні дні ми були вже цілковито виснажені, комплетно викінчені. В неділю

6 травня, коли американські танки підійшли під табір Ебензее, я лежав

(доходив) на причі. Тато, який із нас трьох ще якось тримався, підійшов до мене

і, торкнувши, поволі, шепотом, ніби сам собі не віряче, каже: “Васильку,

Васильку, американи, американи ...” – Американці??? – пробував я зрозуміти

його шепіт ... Наша свідомість працювала тоді дуже-дуже повільно. –

Американці? .. – це ж воля? Чи справді, воля?! .. - І я, немов для перевірки

неймовірної дійсности, пробував звестися на ліктях, щоб крізь вікно самому

побачити той американський танк, що вже був у брамі табору. Але я вже був

такий охлялий, що не міг підвестися вище і напівпритомний знову впав на

причу. Мабуть, більше як день, а може два, я вже не прожив би. Такими ми були

всі – кістяки! Факт, що я залишився живим, перейшовши ті кацети, уважаю за

Боже чудо. Як же інакше його назвати, коли там були багато здоровіші,

сильніші, фізично витриваліші і загартованіші, ніж я, але загинули. А я, якого

ще вдома звали “здохляком”, якось перейшов це пекло. Просто, воля Божа.

Щоправда, в Авшвіці мене врятував, як і багатьох інших, від смерти наш

провідник Микола Климишин, а в Мельку – Петро Поліщук. Та це окрема тема”.