“Правдивих друзiв лиш у бiдi пiзнати”
Народня мудрiсть
Мiй тато Iван, брат Михайло i я були заарештованi 26-го серпня 1943 року за членсво в ОУН i за нашу активну працю в Пiдпiллю. У в’язненi в Бережанах, потiм в Тернополi i на кiнець у Львiвськiй тюрмi на вул. Лонського, славної зi своєї жорстокости. Там ми були брутально допитуванi i садистично битi до непритомности.
Прибувши в жовтнi 1943 року т. зв. львiвським транспортом в’язнiв до новорозбудованого лагеру в Бiркенау, ми по кiлькох днях зорiєнтувалися, що тут нам швидко буде кiнець. У Бiркенау, що номенклятурно фiґурував як Авшвiц II, тодi ще панували порядки первiсного Авшвiцу (Авшвiц I) з-перед 2-3 лiт, тут ще царила система безоглядного викiнчування в’язнiв, система, якою ранiше так дуже вславився старий Авшвiц I.
Початкового побуту на страшному 11-му т.зв. “смертному бльоку” ми не оминули, i до скону кожному з нас буде привиджуватися ота полуднева закривавлена стiна смерти, пiд якою щоно i виконувано екзекуцiї приречених на страту. Хто годен змалювати атмосферу жаху i постiйної непевности за наступний день, годину, хвилину, ту атмосферу, яка всеохоплюючо, тотально панувала в тому будинку i в замурованому звiдусiль подвiр’ї 11-го бльоку? Хто в силi передати словами ту широчезну скалю наруг, ту нестримну повiнь найдиковиннiших знущань, ту велику i постiйну напругу нервiв, в якiй проходили вступнi лекцiї таборових ритуалiв, риґору i способу ляґрового життя!...
Наша перша “праця” була при будовi дороги на “Солябрюке”. Зима, сильнi морози, а ми без
теплого одягу,голоднi i реґулярно битi. Звiдтам мене перевели до Коленплятц розгружати вагони з
вугiллям, хлорком i т. п., брата Михайла до будiвлi будинкiв, а тата до “Holzhof”. Там падаюче
дерево потовкло татову ногу так, що вiн опинився в лягровому “шпиталi”. Нащастя лiкар-
українець, пiзнавши тата, щоб рятувати його вiд крематорiї, (бо тяжко ушкоджених, так як був
тато, звiдтам забирали до крематорiї), заховав його в сусiднiй кiмнатi-складi мiж купою
картонових пуделкiв i там лiкував його.
Ранiшнi апелi i особливо вечiрнi апелi (перераховування в’язнiв) були страшнi. Викiнченi,
перемерзлi, голоднi пiд вiтром, нераз годинами стояли, заки перерахування скiнчиться.
Там, у тому пеклi на землi, в облччi кожночасно можливої смерти, кожен виявлявся у всiй своїй
наготi, - там не було ЧОГО i не було ЯК прикидатися; там кожен показувався на весь зрiст своєї
величi або ницости. Де як де, а там ми кожного i самих себе побачили наскрiзь.
По кiлькох тижнях, коли неодин iз нас вже ”змузульманiв”, себто став доходягою, таким, що
ледве тримався на ногах, а багатьох лагернi посiпаки вже були встигли записати на транспорт до iнших кацетiв, себто в час нашої цiлковитої безпорадности й безнадiйности, нами зайнялися
Микола Климишин (завдяки доброму знанню нiмецької мови вiн працював у лягровому
полiтичному вiддiлi) i Богдан Комарницький. Обидва з групи “старших нумерiв”, якi перебували в Авшвiцу вже по кiлька лiт. За їхнiми стараннями нас багатьох переведено з Бiркенау до старого лагеру, себто до Авшвiц I, де нашi старшi полiтв’язнi перебували разом, в окремiй кiмнатi 17-го бльоку. Це переведення нас з Бiркенау до Авшвiц I i було рiвнозначне з врятуванням нас вiд певної заглади.
По кiлькох тижнях рiзних перiпетiй нас також примiстили на 17-му бльоцi. Бiльшiсть потрапила
у велику 1-шу штубу. Мене з татом i братом та з кiлькома iншими молодими придiлили до 5-ої
штуби, себто до кiмнати старих нумерiв, мiж якими був i Микола Климишин. Лiжка в тiй кiмнатi, як усюди в лагерi, були “триповерховi”. Менi припало спати на спiдньому поверсi нижче лiжка Климишина, котрий займав середнiй “поверх”.
(В італіці є уривки з промови“Д-Р МИКОЛІ КЛИМИШИНОВІ У 90-ЛІТТЯ”)
Mикола Климишин (а по кацетному - просто Микола) дуже пильнував, щоб новим, хирлявим,
викiнченим чи хворим спiвв’язням чимось допомогти. Спецiяльно дбав про тих, котрi щойно прибули з транспорту, тобто з тюрми. Ними Микола опiкувався прямо побатькiвськi. Так було i з нами. Завдяки своїй iнтелiґенцiї, освiтi i, зокрема, знанню мов, (нiмецької, польської, росiйської i французької) Микола в той час працював уже в лагернiй канцелярiї i, маючи контакти, вiн перш усього постарався позмiнювати нам нашi працi при будовах дорiг, на “колєн пляцах” (при розвантажуваннi вугiлля) та iнших найважчих роботах, де ми викiнчувалися, i попримiщував нас на працi пiд дахом. В кацетних обставинах це означало продовження нам життя. Через Олексу Пилипонька Микола також сприяв допомозi нашим дiвчатам з жiночого лагеру. А хлопцiв зi “Сходу” вiн як рiдних братiв приводив до нас на штубу i чим мiг - допомагав. Донинi пам’ятаю i маленького Мiшу, i високого Ваню, i коренистого Петю, i сухорлявого Колю. Усi вони були насильно забранi до Нiмечини на роботи, тепер карались за щось там у кацетi.
Як правило, Микола не пiшов спати не перевiривши перед тим “цуґанґiв” (свiжоприбулих). Як нинi бачу: було це десь рiк по нашому прибуттi - зближається “лiхт авс” (пора гашення свiтла), бiльшiсть з нас уже пiд коцами, а Микола, проходячи попри лiжка “цуґанґiв”, - тодi, як пригадую, це були молодi закарпатцi, - вiд одного до другого, перепитує: “Ви хлiб на завтра маєте? ” Той, знiтившись, та... та маю” . Mикола тоном добродушного, але безцеремонного друга: “ану покажiть” . Звичайно, той не мав що показувати. Так Микола перепитав усiх нових: того за черевиками, того за теплою сорочкою, того за шапкою, тамтого за чим iншим. Вiн докладно орiєнтувався, де котрий з них працює i що кому найконечнiше потрiбно. По такiй перевiрцi (“анучпокажiть”) Микола йшов до нас “обжилих” вже нумерiв i розпоряджався, що котрий з нас мав “зорганiзувати” : той пару черевикiв, той буханку хлiба, той - теплу бiлизну, тамтой - ще щось там, - усе залежно вiд мiсця працi кожного з нас. Я, наприклад, працюючи в тойчас в Бекляйдунґскаммер (одяговий, взуттєвий маґазин) мав змогу органiзувати черевики. З лагеру виходив у старих, подертих, а маючичмалу ногу, я на працi вбирав малi добрiчеревики, а на них ще однi - бiльшi. На брамi пiд час перевiрки нiхто зчохорони до того не додумався. Подiбно органiзували iншi.
Згадуючи про “лiхт авс”, - я не пам’ятаю випадку, щоб Микола пiшов спати не помолившись. Глибоко, правдиво вiруючий, вiн опреться, бувало лiктями на лiжко, обличя в долонi, i поринає у щиру розмову з Творцем. Taк кожного вечора.
Пригадую Великоднi свята 1944 р. Якi вони в кацетi?... Все ж зiбрались ми на 1-iй, на бiльшiй штубi, щоб спiльно провести годинку-двi. Обсiли всi горiшнi лiжка. Микола говорив. Aтмосфера була пригнiчена, майже понура. Микола дуже тонко її вiдчував. На патетичну бомбастику не було мiсця. В таких обставинах найменша нотка штучности, надуманости дуже разить. Проводячи аналогiю мiж страстями Христа i нашої нацiї, Микола перейшов на нашу долю, нужденну, гiрку, безперспективну. A тут, як на замовлення, у схiднi вiкна вперлося молоде, ясне, радiсне сонце. Тiльки в’язень розумiє чим для в’язнiв є сонце! I Микола до нас: “а от, дивiться, сонце... для кого воно свiтить?...” I понеслись повнi вiри, райдужного оптимiзму слова надiї. Не можливо передати того, як природньо це в нього вийшло i як той спонтанний, та майже наївний риторичний прийом подiяв на нас у тих обставинах. Не пам’ятаю, хто б не мав слiз у очах.
Як кожний серйозний командир, Микола передбачав подiї, старався збагнути тенденцiї їхнього
розвитку. Так було на випадок, якби, oпустивши табiр, нiмецькi охоронники залишили нас на поталу переважаючих в Авшвiцу полякiв. Це ж була їхня територiя. Вони мали контакти зi своїм пiдпiллям, i могли викiнчити нас коли завгодно. Микола випрацював плян нашої оборони, гiпотетичний її перебiг i вислiд, визначив орiєнтирне мiсце збiрки по евентуальному розгромi. I з кожним з нас окремо усе це переговорив, докладно пояснюючи i засоби i тактику нашої оборони та детально розподiляю и напред ролi i функцiї.
Ситуацiя на сходному фронтi дозволила нiмцям евакуювати нас вглиб своєї територiї, так що до фiзичної конфронтацiї з поляками не дiйшло.
Рiшучiсть, готовiсть до посвяти - одна з невiд’ємних, органiчних рис справжнього провiдника. Так як Микола вирвав нас з Бiркенау до Авшвiцу I попiднаходив нам кращi мiсця працi, так згодом вiн врятував багатьох з нас iз транспортiв, в тому числi i мене та мого брата.
В тодiшних мiжкацетних вiдносинах висилка на транспорт була рiвнозначна зi смертю. В Авшвiцу на 17-му бльоцi, живучи гуртом, ми собi взаємно допомагали чим могли. Нас не обкрадано з найнеобхiднiшого (взуття, одягу, хлiба i т. п.), що на iнших бльоках було щоденним явищем. В нас був порядок i дружня атмосфера та приятельськi спiввiдношення. Перед лагерними властями ми, хоч якоюсь мiрою фiґурували i виступали як зорганiзована одиниця. Вирваного ж з нашого гурту, кинутого на поталу долi в’язня, в iншому кацетi чекала певна загибель. Це знають усi кацетники. Пригадую, як в якомусь транспортi, що мав досить нагло вiдходити, опинились кiлькох наших друзiв. Часу на формально-леґальнi iнтервенцiї вже не було. Tреба було йти на ризикований “шорт кат”. I на нього без вагання пiшов наш Микола. Слiд мати на увазi, що у лагерi не то що до офiцера, а й до звичайного есесмана в’язень не смiв отак собi пiдходити i говорити. А тут, - бачимо через вiкно (була обiдова перерва): йде вулицею помiж нашим бльоком i кухнею ляґерфюрер оберштурмфюрер Геслер, а напроти нього зразково, по вiйськовому виходить i вiдрапортовується Микола Климишин. Ми
застигли. Якби так на мiсцi Геслєра був унтерштурмфюрер Кадук (заступник рапортфюрера - садист, що з дикунською насолодою знущався над в’язнями) то Миколу не минула б куля на мiсцi. Це був зкожного погляду глибоко вражаючий момент, а - взявши до уваги обставини - навiть своєрiдноiмпозантна картина: провiдник українських полiтв’язнiв у пасяках (одежа у нiмецьких лагерях) дiлово, по-вiйськовому говорить на вулицi лагеру з лагерфюрером при всiх регалiях. На наше велике здивування i неописану втiху Геслер виявився людянiшим нiж ми сподiвалися, вислухав Климишина, i на спiльну радiсть нас усiх нашi друзi, звiльненi з транспорту, були вже вечером на штубi.
Iншим разом у подiбнiй ситуацiї був мiй брат Михайло. А недовго перед евакуацiєю Авшвiцу був i я сам з iншими друзями. Виписали нас на транспорт, перевели на iнший бльок, тато з братом i найближчими друзями попращавшись, вiдплакали по менi, i виглядiв на рятунок не було. Настав день вимаршу за лагер до поїзду. Зформованi у п’ятки ми повiльно наближаємось до вихiдної брами. Вже виднiє iронiчний напис над нею: “Арбайт махт фрай”. I тут в останнiй хвилинi приганяє на мотоциклi рапортфюрер Клявзен, - сам як чорт з картини Альбрехта Дюрера, (тут натяк на його образ “Лицар, смерть i чорт”) затримує нашу колону i командує “лiнкс ум” (лiворуч), а вiдтак: “Бандера льойте австретен! ” (Люди Бандери виступити!). По його обличi не годен було пiзнати: погано це для нас, чи добре. Гостра, як звичайно, бездушно-холодна, рiзка iнтонацiя його голосу також не казала нам нiчого. Збентеженi, не розумiючи що дiється, виступаємо i стаємо в дволаву. – “Бльок зiбцен абмарш! ” (Вiдмаршувати на 17-ий, цебто на наш бльок.) – далi командує Клявзен. Ухам своїм не вiрячи, не йдемо, а летимо на свiй бльок до рiдних i друзiв.
Коли 19.XII.1944 року, - на самого Миколая! - вечером на апелi шрайбер нашого бльоку мiж iншими вичитав i Миколiв номер (57340) на звiльнення, то нашi почування були дуже, дуже змiшанi. З однiєї сторони ми були майже по дитячому щасливi, що наш улюблений провiдник iде на волю, з другої ж сторони, ми якось радше пiдсвiдомо вiдчували, що з вiдходом Миколи ми залишимося як курята без квочки. Вiн же ж нераз як нiхто iнший наражав своє життя, заступаючись за нас, щоб рятувати друзiв спiвв’язнiв. I xoч ми були певнi, що на волi Микола про нас не забуде i зробить усе можливе, щоб нам допомогти, чи щоб нас якось видiстати на волю, все ж сум i жаль, радiсть i втiха змiшувались в той час у наших серцях: - Микола йде на волю?! - Чудово!! Слава, слава Богу!!! - Микола йде на волю!? - О, Господи, а що ж буде з нами? Такими словами можна б спробувати передати нашi тодiшнi почування.
З наближенням схiдного фронту в сiчнi 1945 р. Авшвiц евакуювали. Глибокий снiг, виючi вiтри. - Це був дiйсний “death march” (марш смерти). Якщо хтось з в’язнiв не витримував i вiдставав або падав - того стрiляли на мiсцi. Дорога була встелена трупами.
Сiчень, 21.1945 рiк - Мавтгавзен - така сама брутальнiсть, голод i холод. Нераз в лютому мiсяцi нас намочених пiд душем, голих виганяли на подвiр’я, формували в колони i так тримали нас годинами, або пiдчас великих морозiв нас усiх зганяли до одної кiмнати з вiдкритими вiкнами i ми збившись до купи лежали на пiдлозi, а снiг з вiдкритих вiкон падав на нас. За декiлька днiв дiстаємо дещо з “одягу” i новi реґiстрацiйнi номери.
Пiдчас евакуацiї з Мавтгавзену нас роздiлили: брата забрали скорше до Ебензее, а мене з татом до Мельку. В серединi квiтня мене з татом й iншими в’язнями, обезсиленими до краю, евакуювали до найжахливiшого табору - Ебензее. Там був суцiльний кошмар!
Довгi викiнчуючi маршi з побиттям за мале вiдхилення з лiнiї, 12-годинова праця денно при будовi тунелiв, в дуже небезпечних умовах, без жодної медичної допомоги.
Пригадую один випадок вже в Ебензее, який найкраще схарактеризує наш здоровельний стан. В обiдову пору стоїмо в черзi за зупою (ми називали її “баландою”, бо роблена була зi шкiрок вiд бараболi та iнших вiдкидкiв при варенню обiду для нiмецької обслуги). Стоїмо в 3-ох рядах-чергах. Нараз бачу як спереду, з сусiднього ряду легенько киває до нас головою якийсь в’язень. Обертаюсь до тата зi словами: “Тато, дивiться, якийсь ‘музульман’ (доходяга), помiтивши, що ми його бачимо, почав ще бiльше кивати головою до нас. Ми не знали хто то є, а з сусiднього ряду, обсервуючи це, перескакує до нас спiвв’язень Коваль (переходити з ряду в ряд - смерть на мiсцi, якщо побачить капо) зi словами: “Пане Кардаш, хiба Ви не пiзнаєте? Ta ж то Ваш син Михайло!” По отриманнi тої зупи ми вже зiйшлися разом - я, тато i Михайло. (По отриманнi зупи в’язням було вiльно сходитись разом i розмовляти.) Стоїмо разом, дивимося на Михайла i не впiзнаємо його. Вiн був так страшенно знищений. Це був Ебензее! Пригадую як одного разу наш друг-спiвв’язень Гриць Наняк проходячи попри стирту трупiв призначених до спалення в крематорiї, впiзнав нашого Михайла в тiй стиртi. Побачивши, що Михайло нiби ще живе, витягнув його з тої купи трупiв та занiс до нашої штуби i ми привели його до притомности.
6-го травня 1945 року з приходом американської армiї ми були вiльнi, але Михайло вже не мiг iти. Тато i Юлiян Волчук винесли його з табору.
Безперечно, що всi тi його переживання в кацетi вiдбилися пiзнiше на його здоров’ю, бо до кiнця свого життя (1997р.) вiн був iнвалiдом.
Бiльшiсть кацетникiв пояснює свiй вихiд живими з нiмецьких “млинiв смерти” завдяки Волi Божiй. У всякому разi така моя вiдповiдь на питання “як ви це пережили?” Одначе, мiж нами смертними є одиницi, що їх можна уважати iнструментами тiєї Божої Волi. Tакою постаттю безперечно був д-р Микола Климишин.
За час арештування до звiльнення, крiм загального недоживлення, жорстокостей, перемерзання i нелюдських умов життя та працi, я особисто потерпiв ще такi тiлеснi пошкодження:
а/ радiючи, що “зловив такого пташка”, офiцер ґестапо (Obersturm-furer Muller?) мене побив був до безтями арештуючи в досвiта 26.VIII.43. Бив усюди, найбiльше по плечах i по головi. Кинений в тюрму я довший час не мiг виходити на прохiд; як прийшла з дому змiна бiлизни, я не мiг скинути присохлої до крови на тiлi сорочки;
б/ осiнню 43р. пiдчас працi бiля каналiзацiї в Бiркенав (Аушвiц II) сильно побив був мене один капо, при тому знеможеного втрутив в глибоку яму, падаючи в яку я дуже потовкся i перемерз. I був би там “дiйшов”, якби по деякому часi iншi в’язнi не допомогли менi видiстатися на поверхню i не занесли на бльок, де був мiй тато, котрий мною заопiкувався;
в/ Кадук - дуже жорстокий капо;
г/ в Мельку одного разу дуже побив був мене бльоковий, як я зайшов був на хвилину до мого батька. Приголомшивши мене, вiн толочився по менi, копав чобiтьми в живiт, в голову i куди попало. Як вiн пiшов по флягелiв (тих, що забирають до крематорiї), тато з одним колєгою (Гриць Наняк) пiдiбрали мене, заховали в якийсь кут i привели до притомности;
ґ/ при будовi штольнiв у Мельку я знесилений кiлька разiв падав носячи траверзи, причому був сильно потовчений;
д/ носячи траверзи з д-ром Мостовичем ми їли вугiлля (з голоду), чим дуже попсував собi середину;
е/ з частих надмiрних перемерзань назву випадки при будовi кам’яної дороги на тз. “Solabrucke” (Auschwitz I), а також випадки, коли нас в Мавтгавзенi голих, намочених пiд душем, навiть не витертих виганяли на мороз (це було в лютому) i нагих формували в колони, а нераз голих зганяли усiх до одної кiмнати з вiдкритими вiкнами, пiдчас великих морозiв, i ми, як оселедцi в бочцi, збившись до купи лежали на пiдлозi годинами.
є/ Транспорт з Мельку до Ебензее був дуже тяжкий, а побут в Ебензее то був суцiльний кошмар, якого жах пригадувати. Там мене побили були сильно русаки, накинувши менi коц на голову, що хотiли вiдiбрати мою пайку “хлiба”. Тато з Романом Костюком мене врятували занесли на своє лiжко. (Ромко спав зi мною, з татом i ще з одним на одному лiжку.)
Стан в якому я опинився перед приходом американцiв найкраще схарактеризує такий епiзод: я лежав майже непритомний на нашому спiльному лiжку. Приходить тато, легенько торкає мене i каже: “Васильку, Васильку американцi вже є” (то значить ми вiльнi!) - думаючи, я пробував пiдвестися на лiктях до вiкна, щоб подивитись i знову впав знеможений, так менi i не довелось зустрiчати американцiв.
Так в наслiдок вищезгаданих випадкiв побиття та загального недоживлення, пiвнагих, перемерзлих, нелюдських умов життя i непосильної працi, та зокрема вiчного страху i терору у мене по виходi з Кацету виразно появились: a/ недомагання серця, нирок нервiв (в 1960р. я був майже спаралiжований), печiнки, пам’ятi, ревматизму i т. п. Перед арештуванням я був фiзично i всiляко здоровий.
Granddaughter Kalyna at Block 17, July 9, 2011
My father (Ivan), brother (Mychajlo) and I were arrested by the Gestapo on August 26, 1943 for our
activity in the anti-Nazi underground. We were imprisoned first in Berezhany, then Ternopil and
Lviv. We were brutally interrogated and sadistically beaten into unconsciousness. In October they
transferred us to Auschwitz II (Birkenav). It was at Auschwitz II that we were tattooed (Ivan-155106,
Mychajlo- 155107, Wasyl-155108). During our so called quarantine, we were subjected to endless
beatings, deprived of sleep, food and clothing. Grueling drill regimen and inhumane workloads at a
frantic pace were the norm.
After a few weeks we were sent to 11th "death" block of Auschwitz I, where prisoners were executed
nightly. This was sheer terror, waking every morning and facing the blood spattered wall of death
and a pile of wooden clogs. Then they transferred us to block 17 from there.
Our first "job" was building a road at Sola Bruke. We worked without warm clothing or proper tools
and were exhausted from the hectic pace. We were constantly hungry, cold throughout winter and
regularly beaten.
From there I was sent to Kolenplatz to unload wagons of coal, chlorine and the like. Mychajlo was
sent off to construct buildings. Ivan was sent to Holzhof. Here his leg was crushed by a tree, making
him a candidate for the crematorium, which he narrowly escaped.
The morning and especially evening roll calls were extremely punishing, as for hours we stood
debilitated, hungry wet and freezing in the wind as the count was reconciled.
In January of 1945 Auschwitz was evacuated. The ensuing "death march" took place during a bitter
winter of deep snow and blistering winds. Whoever couldn't keep up or fell in the snow was shot on
the spot. The road was covered with corpses.
At Mauthausen (January 21, 1945) it was more of the same brutality, cold and hunger. All naked, we
were crammed in on the floor like sardines by the window openings where the snow blew in on us. In
a few days we actually got some "clothing" along with our new registration numbers (Ivan-118886,
Wasyl- 118887, Mychajlo-119901).
From there my father Ivan and I were sent to Melk and Mychajlo to Ebensee. At Melk I was beaten
into unconsciousness and was rescued from the crematorium pile by my father and a friend (Roman
Kostiuk). In mid April they evacuated us from Melk to Ebensee. Both camps had horrible conditions,
long tiring marches with beatings for stepping out of line and 12 hour days building tunnels. There
was no medical aid and extremely unsafe conditions. The guards finished off those unable to
continue working. If you were too fatigued to get up for roll call you were killed. At Ebensee we ate
leaves, tree bark, grass, coal and anything else that was chewable. Here, Mychajlo was already on a
pile of corpses destined for the crematorium, where barely recognized by a friend (Hryhorij Naniak)
he was pulled off.
On May 6, 1945 the American army arrived, but Mychajlo was unable to walk to freedom and as such was carried out by our father and Julian Wolchuk.
As a result of this horrific ordeal Mychajlo suffered schizophrenia, epilepsy, hypoglycemia and total
amnesia all of which he lived with until his death on March 27, 1999. As confirmed by specialists, my
endocarditis, angina, nervous disorders, lung problems and hypoglycemia are all a result of my
tribulations at the Nazi concentration camps.